Розділ «ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ»

Він звернув із дороги і гвинтовими сходами спустився поверхом нижче. Він не знав, де знаходяться потрібні йому двері, але був певен, що знайде. Зате він уявлення не мав, як упоратись із засувами, — напевно брама буде закрита, за давньою півстолітньою звичкою.

Стискаючи меча, він безшумно рухався темними й освітленими залами. Текультлі були вже близько, коли варвара стривожив якийсь звук. Він без зусиль упізнав його — так намагається кричати людина, котрій затикають рота. Джерело звуку було ліворуч. У цій мертвій тиші будь-який писк розносився далеко.

Він пішов на повторювані крики і побачив крізь прочинені двері вражаюче видовище. На підлозі кімнати була встановлена залізна конструкція, що нагадувала колесо для катування. На колесі було розіпнуто чоловіка велетенської будови, голова його лежала на підставці, утиканій сталевими шпильками. Їхні вістря були забарвлені кров’ю з проколеної шкіри. На голові було щось подібне до вуздечки — втім, її шкіряні ремені не захищали від шпильок. Ця вуздечка була тонким ланцюгом сполучена з пристроєм, що підтримував величезну залізну кулю, що звисала над волохатими грудьми полоненого. Поки нещасний лежав нерухомо, куля висіла на місці. Та варто було йому від нестерпного болю підвести голову, куля падала на кілька дюймів. Зрештою м’язи шиї відмовляться підтримувати голову в такому неприродному стані, а біль від шпильок буде абсолютно нестерпним… Тоді куля роздавить його повільно й невідворотно. Рот жертви був заткнутий кляпом, і великі чорні очі дико втупилися в людину, що зупинилась у дверях в цілковитому подиві. Тому що на колесі був розіпнутий Ольмек, князь Текультлі.

6. ОЧІ ТАСКЕЛИ

— Отже, для того щоб перев’язати ногу, ти тягнула мене в цю віддалену кімнату? — запитала Валерія. — Що, не можна було це зробити в тронній залі?

Вона сиділа на ложі, витягнувши перед собою поранену ногу, яку служниця тільки що перев’язала смужкою шовку. Біля Валерії лежав її скривавлений меч.

Служниця виконувала свою роботу акуратно й ретельно, проте аквилонці не подобалися липкі дотики її пальців і вираз очей.

— Решту поранених також перенесли до інших кімнат, — вимова була м’яка, як у всіх жінок Текультлі. Але дві години тому Валерія бачила, як ця ж сама жінка пробила кинджалом серце свого супротивника і видряпала очі пораненому ксоталанкійцю.

— Тіла вбитих будуть знесені в катакомби, — додала вона. — Інакше душі померлих можуть оселитися в кімнатах.

— Ти віриш в це? — запитала Валерія.

— Я знаю, що дух Толькемека поневіряється підземеллями. Я сама бачила його, коли молилася біля гробниці стародавньої королеви. Це був старий із білою скуйовдженою бородою, й очі його світилися в темряві. Я впізнала його, це був Толькемек…

Голос її понизився до шепоту:

— Ольмек сміється над цим, проте я знаю точно! Говорять, що кістки небіжчиків обгризають щури. Ні, не щури — це роблять духи…

Тінь упала на ложе, і жінка замовкла. Валерія простежила за її поглядом і побачила Ольмека, який дивився на неї. Він уже змив кров із рук, лиця й бороди, але одягу не змінив. Від усієї його постаті віяло звіриною силою.

Князь виразно глянув на служницю, і вона одразу безшумно вислизнула з кімнати. На прощання вона обдарувала Валерію цинічною, розуміючою посмішкою.

— Дівчинка свою справу знає, — сказав князь, підходячи до ложа і схиляючись над пораненою ногою. — Дай подивитися…

З надзвичайною для своєї комплекції спритністю він схопив меч і закинув його на середину кімнати. Потім обхопив Валерію своїми могутніми руками.

Але, яким би швидким він не був, Валерія встигла вийняти кинджал і спрямувати його в горло Ольмека. На своє щастя, він зумів перехопити її руку. Вона відбивалася кулаками, колінами, зубами й нігтями, з усієї сили свого міцного тіла, з усім своїм бойовим умінням, набутим за роки воєн і мандрів на суші й на морі. Та все це було марним проти його грубої сили. Кинджал вона випустила відразу ж і раптом зрозуміла, що абсолютно безпорадна. Вперше в житті вона злякалася чоловіка. На біль він, здавалося, не реагував; лише одного разу, коли її зуби угризлися йому в кисть, князь ударив Валерію долонею по обличчю.

Ще за якусь мить він покинув кімнату, несучи дівчину на руках. Вона вже не чинила опору, але очі її горіли жаданням помсти за образу. Вона і не кричала, бо знала, що Конана поблизу немає і ніхто з Текультлі не піде проти свого володаря. Дроте й сам Ольмек, помітила вона, постійно озирався й прислухався, немов би побоюючись погоні. Та й прямував він не до тронної зали, а кудись уздовж коридору. Вона зрозуміла, що князь чогось боїться, і закричала на все горло.

Ольмек нагородив її ляпасом і прискорив кроки.