Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Прибулець не виявляв сум’яття, хоча вістря списа торкалося його грудей. З надзвичайною увагою він вдивлявся в стражника.

— Що ти маєш робити? — запитав він раптом.

— Охороняти браму! — машинально відповів той здавленим голосом і завмер, як статуя, його очі заскляніли, погляд став відсутнім.

— Неправда! Ти маєш слухатися мене! Ти подивився мені в очі, і твоя душа тобі вже не належить. Відчини браму!

Немов кам’яний, з лицем, застиглим у здивованій гримасі, стражник обернувся, вийняв із-за пояса великого ключа, повернув його у величезному замку і широко розчинив браму. Потім став віддалік, дивлячись перед собою незрячим поглядом.

З тіні вислизнула жінка, вона нетерпляче поклала руку на плече гіпнотизера.

— Скажи йому, щоб дав нам коней, Хемсо, — шепнула вона.

— Навіщо? — трохи підвищивши голос, її супутник наказав вартовому: — Ти виконав те, що мав виконати. Тепер убий себе!

Солдат мовчки сперся кінцем списа об землю під стіною і притулив вузьке лезо до свого живота нижче ребер. Повільно, флегматично наліг на нього всією вагою тіла так, що вістря прошило його наскрізь і вийшло між лопатками. Тіло зісковзнуло по спису і спокійно лягло долі, держак, що високо стримів з нього, був схожий на стовбур якогось страшного дерева.

Дівчина дивилася на все це з похмурим захопленням, поки Хемса не схопив її за плече і не повів за собою. Смолоскипи освітлювали вузький простір між стінами — внутрішньою й зовнішньою. Внутрішня була нижчою, із багатьма несиметрично розташованими дверима. Солдат-охоронець, що сторожував тут, повільно підійшов до відчиненої брами, відчуваючи себе в цілковитій безпеці і нічого не підозрюючи, коли з темряви перед ним з’явився Хемса з дівчиною. Втікати було надто пізно. Хемса не марнував часу на те, щоб загіпнотизувати жертву, та його супутниці й тепер здалося, що вона — свідок чаклунства. Стражник грізно замахнувся списом і вже відкрив було рот, аби закричати. Це скликало б сюди цілий загін стражників з вартівні, але Хемса лівою рукою відбив держак, як соломинку, убік, а його права рука описала коротку дугу, наче мимохідь діткнувшися до шиї солдата. Стражник звалився з переламаною шиєю на бруківку, навіть не скрикнувши.

Хемса більше не звертав на нього уваги. Підійшов до перших же дверей і притулив розкриту долоню до масивного бронзового замка. Двері з роздираючим слух тріском піддалися. Ідучи слідом за Хемсою, дівчина побачила, що по товстих, із тикового дерева, дверях пішли тріщини, бронзові засуви погнуто й вирвано з гнізд. Навіть сорок воїнів, котрі б’ють тисячофунтовим тараном, не змогли б завдати дверям більшої шкоди. Сп’янілий свободою, Хемса вигравав своєю чудесною силою, радіючи їй і тішачись, як молодий велетень із надміром темпераменту використовує силу своїх м’язів у ризикованих витівках.

Виламані двері вели до маленького дворику, освітленого смолоскипами. Навпроти дверей вони побачили товсті залізні стрижні ґрат. Помітили волохату руку і білки виблискуючих у темряві очей.

Хемса якусь мить стояв нерухомо, вдивляючись у пітьму, з якої відповідав йому погляд палаючих зіниць. Потім сунув руку за пазуху і висипав на бруківку жменю блискучого пилу. Спалахнув зелений вогонь, освітлюючи дворик. Спалах висвітив постаті сімох людей, що нерухомо стояли за ґратами, висвітивши кожну деталь їхнього поношеного гуральского одягу і орлині риси зарослих облич. Ніхто з них не озивався, проте в їхніх очах панував жах, волохатими руками вони міцно стискали стрижні ґрат.

Вогонь згас, але блиск залишився, — тремтливий блиск зеленої кулі, пульсуючої і тріпочучої на камінні біля ніг Хемси. В’язні не могли відвести від нього погляду. Куля поступово витягнулася, перетворилася на спіраль із яскравого зеленуватого диму, який вигинався та скручувався, як величезна змія, що напружує блискучі, хвилеподібні сплетіння. Ця стрічка раптом перетворилася на хмару, яка повільно рухалася бруківкою просто до клітки. В’язні дивилися на неї широко розкритими від жаху очима, тремтіння відчайдушно стиснутих на стрижнях пальців передавалося клітці. З розкритих губ горян не зринуло ані звуку. Зелена хмаринка доповзла до ґрат, закриваючи їх від очей дівчини. Як туман, проникла вона крізь стрижні й огорнула горян. З густих клубів пролунав здавлений стогін, ніби хтось занурювався під воду.

Хемса доторкнувся до плеча дівчини, яка дивилася на це широко розкритими від здивування очима. Вона обернулася і мовчки пішла за ним, увесь час озираючись через плече. Мла потроху стала розсіюватися: просто біля ґрат була видна пара взутих у сандали ніг, що стирчали вгору, а також неясні абриси42 семи нерухомих, лежачих безладно тіл.

— А зараз осідлаємо верхового коня, швидшого за будь-якого зі скакунів, вирощених у стайнях смертних, — сказав Хемса. — Будемо в Афгулістані ще до сіанку.

4. ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕВАЛІ

Деві Жазміна не могла пригадати жодної подробиці свого викрадення. Раптовість і швидкість, із якою відбувалися події, приголомшили її, в пам’яті залишилися тільки окремі моменти: паралізуючі обійми могутніх рук, очі викрадача і його обпалююче її шию дихання. Стрибок через вікно на зубці стіни, скажений біг по сходах і дахах, коли її паралізував страх висоти, потім спритний спуск по канату, прив’язаному до ангулу (викрадч спустився по ньому миттєво, перекинувши онімілу жертву через плече), — все це залишило в пам’яті Деві лише невиразний слід. Трохи краще вона пам’ятала швидкий біг людини, що несла її з дитячою легкістю, тінь дерев, стрибок у сідло балканського жеребця, що дико іржав і пирхав. Потім були скажені перегони й стукіт копит, що висікали іскри на кам’янистій дорозі до передгір’я.

Коли до неї повернулася здатність мислити, першим її відчуттям були скажена лють і сором. Вона була у відчаї. Правителі золотих королівств на півдні від Гімелії шанувалися всіма майже як боги, а вона ж була Деві Вендії! Нестримний гнів узяв верх над страхом. Вона несамовито крикнула і почала пручатися. Вона, Жазміна, перекинута через луку сідла горського вождя, немов звичайна дівка, куплена на торжищі! Конан тільки обійняв її міцніше, і Жазміна вперше в житті підкорилася силі. Його руки залізними обіймами охопили стан дівчини. Конан поглянув на неї й широко посміхнувся. В світлі зірок виблискували білі зуби. Вільно опущені поводи лежали на розметаній гриві жеребця, який мчав усіяною валунами дорогою, напружуючи в останньому зусиллі всі м’язи й сухожилля. Але Конан без зусиль, майже недбало, утримувався в сідлі, наче не вершник, а кентавр43 мчав гірською стежкою.