Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Тут же, біля будинку вождя, вона побачила зарослих, обідраних чоловіків, котрі сиділи на землі півколом, лицем до дверей. За кілька футів від них стояли Конан і Яр Афзал, слухаючи чоловіка, що сидів зі схрещеними ногами.

Воїн хрипким голосом говорив із вождем на вазульскому діалекті, який Жазміна ледве розуміла, хоча частина освіти, яку вона дістала, складалася з мов Іраністану й споріднених гулістанських діалектів.

— Я говорив із дагозанцем, який минулої ночі бачив величезний кінний загін, — говорив вивідувач. — Він сидів уночі в засідці біля того місця, де вождь Конан наткнувся на нашу засідку. Даггоанець чув, що говорили вершники. Був серед них і Чундер Шан. Вони знайшли убитого коня, і один із солдатів упізнав у ньому коня Конана. Вони знайшли також труп вазульского воїна. Дійшли висновку, що вазули вбили Конана й викрали дівчину, тому загін вирішив припинити погоню в Афгулістан. Проте вони не знали, з якого села цей мертвий воїн, а ми не залишили слідів, якими могли б скористатися кшатрії. Потім вони поїхали до ближнього села вазулів, до Югре, спалили його і вбили багато людей. Але воїни Коюра в темряві напали на них, завдали їм великих втрат і поранили губернатора. Залишки кшатріїв під покривом ночі вислизнули від них, а ще до сходу сонця повернулися з полонини Забар із підкріпленням, і з ранку в горах точаться сутички; Говорять, що вендійці збирають велику армію, аби очистити гори навколо Забара. Воїни всіх племен гострять ножі і влаштовують засідки на кожному перевалі аж до полонини Гурашах. Окрім того, Керім Шах повернувся в гори.

Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.

— Куди він подався? — запитав Яр Афзал.

— Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.

— Іракзаї — це шакали, які збирають залишки левового бенкету, — пробурмотів Яр Афзал. — Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.

— Ні, — сказав Конан. — Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.

— А кшатрії! — вигукнув один із сидячих воїнів. — Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.

— Хай спробують з’явитися, — буркнув Яр Афзал. — Ми втримаємо ущелину від кінноти.

Один із присутніх схопився на ноги і погрозив Конану кулаком.

— Ми маємо ризикувати, а всі плоди збере він! — заволав чоловік. — Ми за нього мусимо битися?

Конан звівся над ним і, схилившись, подивився просто в заросле обличчя. Кинджала він не витягував, та ліву руку тримав на піхвах, оголивши рукоятку кинджала, даючи зрозуміти свої наміри.

— Я нікого не прошу битися за мене, — відповів спокійно. — Вийми зброю, якщо ти відважний, паршивий псюко!

Вазул відскочив, пирхнувши, мов кіт.

— Спробуй доторкнутися до мене, і ці п’ятдесят чоловіків розірвуть тебе на шматки! — закричав він.

— Що?! — вигукнув Яр Афзал, багряніючи від гніву, наїживши вуса і виставивши уперед живота. — Хіба ти вождь Курума? Виходить, вазули підкоряються наказам якогось виродка, а не Яра Афзала?

Воїн зіщулився, а непереможний вождь підскочив до нього, схопив за горло і почав душити, поки обличчя жертви не стало синьо-фіолетовим. Потім у люті шпурнув його об землю і став над ним із шаблюкою в руці,

— Хтось має ще якісь сумніви? — заричав він і обвів усіх войовничим поглядом, а його одноплеменці похмуро втупилися в землю.

Яр Афзал презирливо крякнув і вкинув зброю в піхви жестом, повним презирства. Потім люто штовхнув лежачого на землі підбурювача, аби почути від нього крики болю.