Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Він зострожив коня і виїхав з яру, його люди рушили услід — як тридцять обшарпаних примар.

5. ЧОРНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ

Коли Жазміна прокинулася, сонце було вже високо в небі. Дівчина не схопилася з ліжка, озираючись навколо порожнім поглядом і міркуючи, де вона перебуває. Прокинувшись, вона відразу пригадала всі події, що сталися напередодні. Від довгої їзди у неї боліли всі кістки, а її пружне тіло все ще відчувало м’язисті руки чоловіка, який так далеко її завіз.

Вона лежала на овечій шкурі, яка вкривала ложе з листя, кинутого на добре утоптану глиняну підлогу. Під головою у неї був згорнутий кожух, а ковдрою їй служив пошарпаний плащ. Вона перебувала у величезному приміщенні з нерівними, проте товстими стінами з неотесаних валунів, скріплених між собою висушеним на сонці болотяним баговинням. Могутні балки підтримували таку ж міцну стелю, в якій вона помітила прикритий лядою лаз. У товстих стінах не було вікон, тільки вузькі бійниці. Були також і двері — величезна плита з бронзи, поза сумнівом, вкрадена з якої-небудь вендійської сторожової вежі. Навпроти дверей виднів широкий грот, відокремлений від кімнати міцними дерев’яними ґратами. За ним Жазміна побачила прекрасного чорного жеребця, що жував сіно. Будинок служив одночасно фортецею, житлом і стайнею.

У іншому кінці кімнати дівчина в каптані й мішкуватих горських штанях сиділа навпочіпки біля невеликого багаття, смажачи смужки м’яса на залізній решітці, покладеній на каміння з боків багаття. Над багаттям у стелі виднів задимлений отвір, через який виходила частина диму. Решта диму сіруватими пасмами розповзалася по кімнаті.

Горянка через плече кинула погляд на Жазміну, показуючи обличчя зі сміливими вродливими рисами, потім повернулася до свого заняття. Зовні чулися чоловічі голоси, і через хвилину до будинку зайшов Конан, відчинивши двері ударом ноги. Уранішнє світло освітило його могутню фігуру, і Жазміна помітила ще кілька деталей, які вона не могла помітити вночі. Його одяг був чистим і незношеним. Широкого бакарійського пояса, за яким стирчав кинджал у різьбленій оправі, не посоромився б і князь, а крізь розстібнуту сорочку було видно сталь туранської кольчуги.

— Твоя полонянка прокинулася, Конане, — сказала вазулка.

Кімерієць щось буркнув під ніс, підійшов до вогню і згріб смужки баранини на кам’яну тарілку. Сидяча навпочіпки біля вогню горянка посміхнулася йому, й відпустила якийсь жарт, на що він вискалив зуби і; зачепивши дівчину ногою, перекинув її на землю. Схоже, що ці нехитрі жарти приносили вазулці задоволення, та Конан уже не звертав на неї уваги. Діставши звідкись величезний окраєць хліба і мідний дзбан з вином, відніс все Жазміні, яка підвелася на ложі, з подивом дивлячись на нього.

— Це не досить відповідний харч для Деві, моя люба, та кращого ми не маємо, — буркнув він. — Принаймні це наповнить твій шлунок. — Він поставив миску на землю, і раптом Деві відчула, що страшенно голодна. Без зайвих слів вона, схрестивши ноги, сіла на підлозі і, поставивши миску на коліна, почала їсти пальцями, які відтепер мали замінити їй столові прибори. Між іншим, здатність пристосовуватися — одна з рис справжнього аристократа. Конан стояв, заклавши руки за пояс, дивився на неї зверху вниз, він ніколи не сидів по-східному, схрестивши ноги.

— Де я? — запитала вона.

— У домі Яра Афзала, вождя Курум Вазулів, — відповів він. — Афгулістан знаходиться за якихось дві милі на захід звідси. Ми залишимося тут на якийсь час. Кшатрії прочісують гори, шукають тебе, горяни вже вирізали пару загонів.

— Який ти маєш намір?

— Затриматися тут, поки Чундер Шан не погодиться випустити моїх конокрадів, — пояснив він. — Жінки вазулів вичавлюють чорнило з листя шоки, і незабаром ти зможеш написати губернатору листа.

Жазміну охопив раптовий напад гніву, коли вона подумала про злу примху долі, яка порушила її плани, перетворивши їх на ніщо, бо вона стала в’язнем саме тієї людини, котру хотіла зробити виконавцем своїх задумів і підступів. Вона відкинула миску із залишками їжі і схопилася на ноги, стиснувши від злості зуби.

— Ніякого листа не писатиму! Коли ти не відвезеш мене назад, вони повісять сімох твоїх людей і ще тисячу!

Вазулка залилася сміхом, а Конан грізно насупив брови, аж раптом відчинилися двері й зайшов Яр Афзал. Вождь вазулів був такого ж зросту, що й Конан, дещо міцнішої статури, та поряд з м’язистим кімерійцем мав вайлуватий вигляд. Він погладив свою руду бороду і багатозначно подивився на горянку, яка відразу ж устала й вийшла. Яр Афзал обернувся до приятеля.

— Ці прокляті всі ремствують, Конане, — сказав він. — Хочуть, аби я тебе вбив, а за дівчину взяв викуп. Говорять, що вона благородна, це видно з її одягу. Запитують, чому афгульскі пси отримають усе, тим часом як ми ризикуємо, ховаючи її в нашому селі?

— Позич мені коня, — відповів Конан. — Я заберу її, і ми поїдемо. Яр Афзал пирхнув:

— Ти гадаєш, я не зможу домогтися від моїх людей послуху? Я наказую їм танцювати в самих сорочках, коли вони мене сердять. Вони не люблять тебе, це правда, так само, як і інших чужоземців, проте я чудово пам’ятаю, що ти колись урятував мені життя. Ходімо до них, Конане, щойно повернувся вивідач.

Конан підтяг пояс і вийшов із вождем на вулицю. Вони зачинили за собою двері. Жазміна визирнула через бійницю й побачила відкритий простір, потім ряд хатин із каменю й болотяного баговиння, голих дітей, що бавилися серед валунів, і високих струнких горянок, зайнятих своїми справами.