Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

— Тому мені необхідно підпорядкувати прикордонні племена, — сказала Деві. — Люди, що знають дорогу на Імш…

— Але вони бояться Чорних Чаклунів і обходять ту прокляту гору, — перервав її губернатор.

— А їхній вождь, Конан, теж боїться Чаклунів? — запитала вона.

— Ну, якщо говорити про нього, — сказав губернатор, — я сумніваюся, чи існує щось, чого б цей диявол уві плоті боявся.

— Мені теж так говорили. Отже, це саме той, хто мені потрібен. Він хоче звільнити сімох своїх людей? Чудово, платою за свободу будуть голови Чорних Чаклунів!

Останні слова вона вимовила голосом, повним ненависті, її руки мимоволі стислися в кулаки. Стоячи з гордо піднесеною головою і грудьми, що високо здіймалися, вона здавалася втіленням люті.

Губернатор знову преклонив коліно, знаючи зі свого багаторічного досвіду, що жінка, яку захопив такий вулкан почуттів, так само небезпечна для оточуючих, як і розлючена кобра.

— Буде так, як бажає ваша високість, — сказав він, а коли Деві дещо охолола, підвівся і спробував застерегти її:

— Не можу передбачити, що зробить Конан. Горяни завжди були неспокійні, а в мене є підстави вірити, що емісари туранців підбивають їх нападати на наші землі. Як ваша високість знає, туранці заснували на півночі Секундерам та інші міста, хоча горські племена все ще не розбиті. Король Ездигерд одвіку жадібно поглядає на південь і, можливо, збирається завдяки зраді досягти того, чого не вдалося йому досягти силою. Можливо, Конан — один із його шпигунів?

— Побачимо, — відповіла Деві. — Якщо він цінує своїх людей, то з’явиться удосвіта біля воріт, аби вести переговори. Я проведу цю ніч у фортеці. В Пешкаурі я приїхала перевдягненою, а свій почет влаштувала на заїжджому дворі, а не в палаці. Окрім них, тільки ти знаєш про моє прибуття.

— Я проведу вашу високість до покоїв, — сказав губернатор. Коли вони вийшли до коридору, він кивнув стражнику, який стояв перед дверима. Той, оголивши зброю, рушив за ними. Перед кімнатою на них чекала придворна дама, теж у вуалі, як і її пані. Всі четверо пішли широким, покрученим коридором, освітленим кіптявим полум’ям смолоскипів. Підійшли до приміщень, призначених для знатних гостей, в основному для генералів і віце-королів, бо досі ніхто з королівської сім’ї не вшановував фортецю своєю присутністю. Чундера Шана весь час непокоїла думка, що це приміщення не зовсім підходить для такої важливої особи, як Деві. І хоча Деві прагнула, щоб у її присутності він почувався вільно, він усе ж таки відчув полегшення, коли вона його відпустила. Низько кланяючись, губернатор вийшов і скликав усіх слуг; які були у фортеці, щоб вони поклопоталися про гостей. Щоправда, він не сказав, хто ці гості, але поставив перед їхніми дверима загін списоносців, а разом з ними і воїна, який раніше охороняв двері його власної кімнати. Збитий з пантелику всіма цими подіями, він забув замінити його іншим.

Минуло небагато часу після того, як губернатор пішов, коли Жазміна пригадала, що забула дещо сказати йому. Її цікавила людина на ім’я Керім Шах, дворянин з Іраністану, який перед прибуттям до двору Айодії якийсь час жив у Пешкаурі. Смутні підозри щодо цієї людини підкріплювалися його присутністю тепер у Пешкаурі. Жазміні подумалося, чи не стежив за нею Керім Шах від самої Айодії. Проте оскільки вона була нерозважливою Деві, то не викликала губернатора до себе, а вийшла в коридор і попростувала до його кабінету.

Чундер Шан тим часом повернувся до кабінету, зачинив двері і підійшов до столу. Узяв свого листа до вазама і порвав на клаптики. І раптом почув тихий шерех на парапеті за вікном. Звівши очі, на тлі зоряного неба він побачив нечіткий силует, і до кімнати вправно скочила якась людина. У світлі світильника блиснуло довге вістря.

— Ша! — застеріг його голос. — Не зчиняй шуму, бо відправлю до праотців.

Губернатор опустив руку, що потягнулася було до меча, що лежав на столі. Страшна швидкість реакції горян і вправність, з якою вони поводяться із забарськими кинджалами, були відомі всім.

Прибулець був високим чоловіком, могутнім, та все ж гнучким і спритним, немов барс. На ньому був одяг горян, проте суворі риси його обличчя й палаючі блакитні очі не відповідали вбранню. Чундер Шан таких раніше не бачив; чужак напевне не належав до жодної зі східних рас — швидше за все він був варваром з далекого заходу. Проте його манера поводитися видавала в ньому натуру дику й неприборкану, таку ж, як і в довговолосих горян, що живуть на височинах Гулістану.

— Ти приходиш ночами, як злодій, — прокоментував губернатор, знаходячи потроху впевненість у собі, хоча не забував, що в межах чутності звідси — жодного стражника.

Але горянин про це знати не міг.

— Я здерся на стіну фортеці, — гаркнув чужак. — Вартовий вчасно виставив голову над зубцями так, що мені було зручно ударити по ній руків’ям кинджала.

— Ти Конан?