Розділ «Книга друга»

 — Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.

Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.

 — Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? — спитав Ульріх.

 — Я про це навіть не замислювалась, — відповіла Аґата. — Я подумала, це буде так мило.

 — Це дуже мило! — засміявся Ульріх, — Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?

Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.

 — Чи твій чоловік теж уже тут? — поцікавився брат, аби лишень не мовчати.

 — Професор Гагауер приїде аж перед похороном. — Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.

Ульріх не знав, що на це відповісти.

 — Атож, я про це чув, — нарешті сказав він.

Вони знову звели одне на одного погляди, а тоді рушили, як і годиться в таких випадках, до невеликої кімнати, де лежав покійний.

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

 — Я до Гагауера вже не вернуся! — промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке враження, ніби ці слова мав почути й покійник. Він лежав на своїх марах так, як про це й розпорядився: у фраку, під покривалом, яке сягало до середини грудей і з під якого виглядала накрохмалена сорочка; руки згорнені, без розп’яття, при орденах. Невеличкі, різко окреслені надбрівні дуги, запалі щоки й губи. Його тіло було немовби зашите в жахливу, безоку мертвецьку шкіру, яка ще й не перестала бути частиною людини, й уже їй чужа. Дорожній мішок життя. Мимоволі Ульріх відчув, як йому щось підірвало той корінь буття, де нема ні почувань, ні думок; але відчув тільки це, більш нічого. Якби йому довелося виразити це словами, він спромігся б сказати лише, що настав край обтяжливим взаєминам без любови. Як ото поганий шлюб псує людей, котрі не годні від нього звільнитися, так само псують людей і будь-які їхні розраховані на вічність, обтяжливі взаємини, коли під їхнім гнітом сходить нанівець тлінне буття.

 — Я дуже хотіла, щоб ти приїхав раніше, — провадила далі Агата, — але тато не погоджувався. Він сам розпорядився про все, що стосувалося його смерти. Гадаю, йому було б нестерпно помирати в тебе на очах. Я живу тут уже два тижні. Це було жахливо.

 — Чи любив він бодай тебе? — спитав Ульріх.

 — Усі розпорядження, які він хотів зробити, він зробив своєму старому слузі й після того вже справляв враження людини, якій нема до чого докласти рук і нема задля чого жити. Та мало не що чверть години підводив голову й дивився, чи я в кімнаті. Так було в перші дні. У наступні — що півгодини, згодом — щогодини, а того останнього жахливого дня це сталося взагалі тільки два-три рази. І за всі ці дні він не промовив до мене жодного слова, хіба лиш коли я сама про що-небудь у нього питала.

Поки Аґата про це розповідала, Ульріх міркував: «По суті, жінка вона тверда. Ще в дитинстві вміла мовчки виявляти надзвичайну впертість. Але ж на вигляд вона начебто поступлива?» І раптом він згадав про лавину. Якось він ледве не загинув у лісі, зруйнованому лавиною. То була лише м’яка хмара снігової пороші, але під дією якоїсь нестримної сили та хмара зробилася твердою, як кам’яна лавина.

 — Це ти вдарила мені телеграму? — спитав він.

 — Ні, старий Франц, звичайно! Батько тоді про все вже розпорядився. Й доглядати за собою мені теж не дозволяв. Він ніколи мене, певна річ, не любив, і я не знаю, навіщо він мене викликав. Я погано почувалась і намагалася якомога частіше замикатись у себе в кімнаті. І однієї з таких годин він помер.