Розділ «Книга друга»

Я вірю, що тоді підлота — це навіть наш добрий геній-охоронець!

Я, отже, не вірю!

Та насамперед я не вірю в те, що добро зв’язує руки злу, — в цю мішанину нашої культури. Це мені огидно! Я вірю, отже, й не вірю!

Але я вірю, можливо, що по якімсь часі люди стануть, з одного боку, дуже розумними, а з другого — містиками. Можливо, наша мораль уже й тепер розпадається на ці дві складові. Я міг би навіть сказати: на математику й містику. На практичну меліорацію й невідомі авантюри!

Уже багато років Ульріх не бував такий щиро схвильований. Він не звернув увагу на те, що у своїй промові вжив слово «можливо», воно здалося йому цілком природним.

Аґата тим часом стояла навколішки перед грубою; поряд на підлозі лежала пака світлин і паперів; Аґата ще раз переглядала кожен аркуш окремо й кидала їх у вогонь. Вона була не зовсім глуха до вульґарної похітливости цих непристойностей. Вона відчувала, як вони збуджують її тіло. У неї було таке враження, немовби вона майже перестала бути сама собою — так наче ото десь у глухій місцині відчуваєш, як зовсім неподалік прошмигнув кролик. Вона не знала, чи не соромно було б сказати про це братові; але вона до глибини душі стомилася й ні про що розмовляти вже не хотіла. Не слухала вона й того, що казав він; серце її надто змучилося від цих злетів і падінь, воно вже нічого не сприймало. Завжди хтось інший краще за неї знав, що правильно, а що — ні; вона про це міркувала, але міркувала — можливо, через те, що їй було соромно, — із зачаєною впертістю. Ступити на недозволений чи потайний шлях — у цьому вона відчувала свою перевагу над Ульріхом. Вона чула, як він обережно знов і знов вертав назад від усього, до чого, захопившись, дійшов, і слова його падали в її слух важкими краплями щастя й журби.

13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому

про все, що він пропустив

Через два дні Ульріх уже стояв у своєму покинутому будинку. День іще тільки починався. Помешкання було старанно прибране, ніде ні порошинки, все блищало; і книжки й папери, точнісінько так само, як він лишив їх, коли поквапно від’їздив, лежали на столах під наглядом слуги, просто розгорнені чи й помережені тепер уже незрозумілими позначками, а в декотрих поміж сторінками навіть стримів забутий ним олівець. Але все остигло й застигло, як ото метал у плавильного тиґлі, під яким уже ніхто не підтримує вогню. Нестерпно тверезо, безтямно дивився Ульріх на відбиток минулої пори, на матрицю бурхливих хвилювань і думок, що заповнювала ту матрицю пори. Торкатися цих решток самого себе йому було невимовно огидно. «Тепер це тягнеться, — подумалось йому, — крізь двері через увесь будинок, аж до безглуздя отих оленячих рогів у вестибюлі внизу. Яким життям я жив останній рік! — Він, де стояв, заплющив очі, щоб нічого не бачити. — Як добре, що скоро вона до мене приїде, ми влаштуємо тут усе по-іншому!» — подумав він. А потім усе ж таки відчув спокусу відновити в пам’яті останні години, які провів тут; йому здавалося, що він не був удома безкінечно довго, і його потягло на порівняння. Клариса — це було ніщо. Але до того й після того: дивне хвилювання, в якому він квапився додому, а потім цілу ніч таке враження, немовби світ плавиться! «Мов залізо, яке під дуже великим тиском стає м’яким, — подумав він. — Уже починає текти, а все ж лишається залізом. Чоловік силоміць проникає у світ, — ввижалося йому, — та раптом світ навколо нього змикається, й усе вже має інший вигляд. Розпалися зв’язки. Запався шлях, яким він прийшов і яким має йти далі. Мерехтлива замкненість там, де він ще тільки-но бачив мету чи, власне, тверезу порожнечу, що простирається перед кожною метою». Очей Ульріх усе ще не розплющував. Повільно, мов тінь, поверталося те відчуття. Це відбувалося так, немовби воно поверталося на те саме місце, де він стояв тоді й стояв тепер, — оте відчуття, яке жило радше в зовнішньому просторі, ніж усередині, у свідомості; власне, то взагалі було ні відчуття, ні думка, а був якийсь лиховісний процес. Якби тоді хтось був такий самий украй знервований і самотній, як він, той легко подумав би, що то сама сутність світу вивертається нутрощами назовні; і раптом йому стало очевидно (хтозна тільки, чому це сталося аж тепер), так наче він побачив це навіч, просто спокійно озирнувшись назад: передчуття вже тоді провіщало йому зустріч із сестрою, бо від тієї хвилини якісь дивовижні сили вели його дух до… Та перше ніж Ульріх устиг сказати подумки: «До вчорашнього дня», — він так різко стрепенувся й так поквапно відвернувся від своїх спогадів, немовби наштовхнувся на якийсь гострий кут; тут було щось таке, думати про що йому ще не хотілося!

Він ступив до письмового столу й, не роздягаючись із дороги, проглянув пошту на ньому. І був розчарований, коли не виявив там телеграми від сестри, хоча сподіватися на телеграму він і не мав підстав. На столі лежала гора співчуттів упереміш із науковою кореспонденцією та рекламними матеріалами від книготорговців. Були два листи від Бонадеї, на дотик такі товсті, що наразі він навіть не схотів їх розпечатувати. Серед пошти трапилося настійне прохання графа Ляйнсдорфа навідатися до нього, а також два солоденькі листи-цидулочки від Діотими, яка також запрошувала його завітати до неї відразу по приїзді; в одному з тих листів, пізнішому, Ульріх, коли перечитав його уважніше, виявив неофіційні нотки, вельми дружні, сповнені щему й ледве не ніжности. Він узяв список людей, котрі телефонували, коли його не було вдома: ґенерал фон Штум, начальник відділу Туцці, двічі — від домашнього секретаріату графа Ляйнсдорфа, багато разів — жінка, яка не називалася (либонь, Бонадея), директор банку Лео Фішель, а також усілякі ділові дзвінки. Поки Ульріх, усе ще стоячи край письмового столу, читав список, озвався телефон; узявши слухавку, Ульріх почув:

 — Військове міністерство, відділ освіти й навчання, капрал Гірш.

Той чоловік вочевидь був дуже спантеличений, несподівано почувши голос самого Ульріха, й поквапився запевнити, що телефонувати щоранку о десятій наказав пан ґенерал, і зараз він, мовляв, візьме слухавку сам.

За п’ять хвилин Штум уже особисто запевняв, що ще цього ж таки ранку має взяти участь у «винятково важливій нараді», а доти йому треба неодмінно поговорити з Ульріхом; на запитання, в чому річ і чи не можна з’ясувати все в телефонній розмові, ґенерал зітхнув у слухавку й відказав:

 — Новини, турботи, питання.

Тож нічого певного почути від нього не пощастило. А вже за двадцять хвилин біля воріт спинився фіакр військового міністерства, й ґенерал Штум ввійшов до будинку в супроводі ординарця з великою шкіряною текою на плечі. Це сховище ґенералових духовних турбот Ульріх добре знав ще від часів стратегічних планувань та кадастру великих ідей, тож запитально звів брови. Штум фон Бордвер усміхнувся, відіслав ординарця назад до екіпажа, розстебнув мундира, щоб дістати ключика від замка із секретом (того ключика він носив на ланцюжку на шиї), відімкнув теку й, не кажучи ні слова, дістав із неї дві солдатські хлібини (як виявилося, там нічого більше й не було).

 — Наш новий хліб, — пояснив він після вмисне витриманої паузи. — Я приніс тобі скуштувати!

 — Дуже мило з твого боку, — сказав Ульріх, — що після того, як я провів ніч у дорозі, ти, замість дати мені виспатися, приносиш хліб.

 — Якщо маєш удома горілку — а ти її, сподіваюся, маєш, — правив своєї ґенерал, — то після безсонної ночі кращого сніданку, ніж хліб та горілка, й не треба. Якось ти розповідав мені, що наш солдатський хліб — це єдине, що тобі припало до вподоби на імператорській службі, і я ладен стверджувати, що у випіканні хліба австрійське військо випереджає решту військ, надто відтоді, як інтендантство ввело в раціон цей новий ґатунок — «тисячу дев’ятсот чотирнадцять»! Того ж я його й приніс, це одна з причин. А крім того, тепер я, щоб ти знав, дотримуюся такого правила завжди. Я, звісно, не повинен цілісінький день висиджувати у своєму кріслі й звітувати про кожен крок, який роблю за поріг свого кабінету, це ж бо само собою зрозуміло; але ти знаєш, що ґенеральний штаб недарма називають єзуїтським корпусом, і завжди доходить до перешіптувань, коли кого-небудь часто не буває на місці, а його превосходительство фон Фрост, мій шеф, усе ж таки, либонь, загалом не має повного уявлення про масштаби розуму — я хочу сказати, розуму цивільного, тож із певного часу я, коли виходжу трохи розім’яти кісточки, завше беру із собою теку й ординарця, а щоб ординарець не думав, що тека порожня, я щоразу кладу в неї по дві хлібини.

Ульріх мимоволі засміявся, й ґенерал задоволено розсміявся й собі.

 — Схоже, великі ідеї людства тішать тебе вже не так, як колись? — спитав Ульріх.