Розділ «Книга друга»

На Ульріха вочевидь зійшло творче натхнення; але металічний тон його запальної й твердої мови контрастував з її невиразним і розпливчастим змістом. Здавалося, Ульріх відмахнувся від обережности, яка зазвичай панувала над ним, і Аґата дивилася на нього вражено, але водночас і з тривожною радістю.

 — То ти гадаєш, — промовила вона, — що за цим щось є? Щось більше, ніж «мана» чи яким там іще заспокійливо-огидним словом це можна назвати?

 — Ще б пак не гадати!

Ульріх знову сів на своє місце за столом і заходився перебирати книжки перед собою, а Аґата підвелася, щоб його пропустити. Нарешті він, розгорнувши одну з книжок, сказав:

 — Святі описують це так. — І почав читати: — «Усі ці дні я був надзвичайно неспокійний. То трохи посиджу, то поблукаю будинком. Це нагадувало муку, й усе ж таки назвати це можна було скоріше насолодою, ніж мукою, бо я не відчував ніякої гіркоти, а відчував щось дивне, неприродно приємне. Я перевершив усі свої здібності й засяг темної сили. Тепер я чув, коли не було звуку, бачив, коли не було світла. Потім серце моє стало незглибимим, дух — безформним, а моя природа — примарною».

Обоє відчули в цих словах щось подібне до того неспокою, який гнав будинком і садком і їх самих, а надто Аґату вразило те, що й святі називають своє серце незглибимим, а дух — безформним; та невдовзі до Ульріха, схоже, повернулась його іронія, і він промовив:

 — Святі кажуть: колись я жив ніби під замком, потім звільнився від самого себе й, сам того не усвідомлюючи, поринув у Бога. Імператори-мисливці, про яких ми знаємо з хрестоматій, описують це інакше: вони розповідають, нібито їм явився олень із хрестом поміж рогами, і смертоносний спис випав у них із рук; потім вони зводили на тому місці каплицю, щоб можна було все ж таки полювати й надалі. А багаті, розумні світські дами, з якими я спілкуюся, відразу, щойно ти їх про щось таке спитаєш, дадуть тобі відповідь, що останнім, хто змальовував такі події, був Ван Ґоґ. Щоправда, вони можуть повести мову й не про художника, а про поезію Рільке; але загалом вони надають перевагу Ван Ґоґу, бо в нього вигідно вкладати капітал, до того ж у розпал пристрастей він повідтинав собі вуха — власного малярства йому, бач, було вже замало. Проте більшість наших людей скаже, що відтинати вуха — то не німецький спосіб виражати почуття, а німецький — це неповторна порожнеча погляду згори, якої зазнаєш на гірських вершинах. Для наших людей усамітнення, квіточки й дзюрчання струмочка — втілення людської піднесености. Та навіть у цьому шляхетно-блазенському, примітивному замилуванні природою криється хибно витлумачений останній вияв якогось загадкового другого життя, а отже, виходить, воно, мабуть, усе ж таки є або було!

 — У такому разі краще тобі з цього не глузувати, — відказала Аґата, хмурячись від допитливости й сяючи від нетерплячки.

 — Я глузую лише через те, що люблю глузувати, — коротко відповів Ульріх.

12. Святі бесіди. Мінливе продовження

Згодом на столі вже постійно лежали стоси книжок, частину з яких Ульріх привіз із собою, а частину прикупив потім, і часом він говорив вільно, а часом, аби щось підтвердити чи навести яке-небудь висловлювання дослівно, розгортав котрусь на одній із помічених численними закладками сторінок. Це були переважно життєписи та власні трактати містиків або наукові праці про них, і зазвичай він переводив розмову на іншу тему словами: «Ану ж бо погляньмо на те, що тут діється, якомога тверезіше». Це була поведінка обережна, й відмовитися від неї самому йому давалося нелегко, тож якось він навіть сказав:

 — Якби ти прочитала всі ці описи стану одержимости Богом, залишені нам чоловіками й жінками минулих століть, то в кожній їхній літері знайшла би правду й реальність, але твердження, що складаються з цих літер, були б донезмоги огидні твоєму здоровому глузду. — Потім повів далі: — Вони пишуть про якесь переливчасте сіяння. Про безмежний простір і безмежне багатство світла. Про невловиму «єдність» усіх речей і духовних сил. Про чудесні й несказанні душевні злети. Про пізнання й осяяння, такі швидкі, що все роблять одночасним і нагадують вогненні краплі, що спадають у світ. А з другого боку, вони промовляють про забуття, втрату порозуміння, ба навіть про занепад усього на світі. Вони промовляють про дивовижний спокій, далекий від будь-яких пристрастей. Про оніміння. Про зникнення думок і намірів. Про сліпоту, в якій вони ясно бачать; про ясноту, в якій вони мертві й надзвичайно живі. Вони називають це «відходом», а проте стверджують, нібито живуть життям повнішим, ніж будь-коли. Чи не ті самі це відчуття, що тужаться прозирнути крізь мерехтливу словесну оболонку, відчуття, які навідують нас і тепер, коли серце — «жадібне й насичене», як вони кажуть, — випадково опиняється в утопічних сферах, схованих десь і ніде поміж безмежною ніжністю й безмежною самотністю?!

Ульріх на мить замислився, і в цю невеличку паузу вклинивсь Аґатин голос:

 — Чи це не те, що ти колись назвав двома пластами, які лежать у нас один над одним?

 — Я?… Коли?

 — Ти просто так, знічев’я пішов до міста, й тобі здавалося, немовби ти в ньому розчиняєшся, але водночас воно тобі не подобалося; а я тобі сказала, що й зі мною часто так буває.

 — Ах, так! Потім ти ще навіть згадала про Ґаґауера! — вигукнув Ульріх. — І ми засміялися. Тепер я добре пригадую. Але ж нічого такого конкретного ми на увазі не мали. Адже я взагалі вже розповідав тобі про видіння, яке дає й бере, про чоловічу й жіночу основу, про гермафродитизм первісної уяви тощо. Я про таке можу говорити багато! Неначе вуста мої від мене десь далеко-далеко, наче місяць, що завжди тут як тут, коли вночі треба з ким-небудь побалакати по щирості. Але те, що розповідають про пригоди своєї душі ті благочестиві люди, — провадив він, і в гіркоту його слів знову вплелися нотки діловитости й захвату. — нерідко не поступається глибиною й нещадною переконливістю стендалівському аналізу. Щоправда, — уточнив він, — поки вони обмежуються описом самого явища й не висловлюють власної думки, хибної через їхню підступно-солодку переконаність у тому, буцімто вони обрані Богом пізнати його безпосередньо. Бо від цієї хвилини вони вже не розповідають нам, звичайно, про свої невимовні сприйняття й відчуття, в яких немає місця ні іменникам, ні дієсловам, а розмовляють фразами з підметами й додатками, бо вірять у власну душу і в Бога, як у два одвірки, поміж яких відкриється диво. Отак вони й доходять до висловлювань, нібито душу їхню вийнято з тіла й переселено в Бога або нібито Бог проникає в них коханцем; Бог їх, мовляв, ловить, ковтає, засліплює, викрадає, ґвалтує, або їхня душа тягнеться до нього, проникає в нього, призволяється ним, любовно його обіймає і чує, як він промовляє. Земний прототип тут очевидний; і описи ці тепер нагадують уже не надзвичайні відкриття, а лише досить одноманітні картинки, що ними закоханий поет оздоблює об’єкт своїх захоплень, про який може бути лише одна думка. Принаймні для мене, призвичаєного до стриманости, такі звіти — сущі тортури, бо ці обранці, запевняючи, нібито до них звертався Бог чи нібито вони розуміли мову дерев і тварин, водночас не хочуть сказати мені, що ж саме вони почули; а якщо, бува, й скажуть, то, виявляється, йшлося всього-на-всього про приватні справи або про звичайні церковні новини. Просто шкода, що на дослідників у точних науках не сходить прозріння, — завершив він свою довгу відповідь.

 — Гадаєш, воно могло б на них зійти? — лукаво спитала Аґата.

Ульріх на мить завагався. Потому відповів так, немовби хотів захистити свою віру:

 — Не знаю; можливо, це могло б статися зі мною! — Почувши власні слова, він усміхнувся, намагаючись іще раз уточнити їхній зміст.