Розділ «Книга друга»

Аґата також усміхнулася; схоже, нарешті вона дістала відповідь, якої так прагнула, й на її обличчі на коротку мить відбилося те безпорадне розчарування, що настає після раптового спаду напружености. І заперечила вона, мабуть, лише через те, що хотіла ще раз розворушити брата.

 — Ти ж бо знаєш, — промовила вона, — я виховувалась у дуже релігійному закладі. Як наслідок, у мене часто прокидається бажання наводити на все карикатуру, й, коли хто-небудь заводить мову про релігійні ідеали, це моє бажання стає просто огидним. Наші виховательки носили форму, два кольори якої утворювали хрест, і це нагадувало, певна річ, про одну з найвищих ідей, яку ми цілісінький день мали бачити перед собою; але ми не думали про неї жодної секунди, а наших «паніматок» за їхній вигляд та їхню шовковисто-м’яку мову називали не інакше, як павучихами-хрестоносцями. Тож коли ти читав, мене й поривало то на сміх, то на сльози.

 — Знаєш, про що це свідчить? — вигукнув Ульріх. — Та лише про те, що сила добра, яку, мабуть, якимсь чином нам дано, ту ж мить, щойно її замикають у тверду форму, починає роз’їдати її стінки й через дірку одразу відлітає до зла! Це нагадує мені про той час, коли я служив офіцером і разом зі своїми товаришами був опорою трону й вівтаря. І ніколи в житті я вже не чув таких вільних розмов про те й те, як у тому нашому колі! Почуття не люблять, щоб їх прив’язували, а надто — почуття особливі. Я певен, ваші браві виховательки самі вірили в те, що вам проповідували. Але віра не повинна старіти ні на годину! Ось у чому вся річ!

Аґата й сама збагнула, хоч Ульріх у поспіху й не сказав про це собі на втіху: віра черниць, котрі відбили в неї бажання вірити, була просто «законсервована». Нехай законсервована, сказати б, і у власному соку, нехай вона й не втратила властивостей віри, але все ж таки та віра була не свіжа, вона навіть якимсь незбагненним чином перейшла в інший стан, ніж той первісний, який у цю хвилину невиразно відчула норовиста й невірна вихованка святенниць.

Разом із усім, що вони вже сказали про мораль, це була частина тих хвилюючих сумнівів, що їх заронив у її душу брат, а також того стану нового внутрішнього пробудження, який вона звідтоді відчувала, до кінця його не усвідомлюючи. Бо стан байдужости, який Аґата плекала в собі й умисне виставляла напоказ, домінував у її житті не завжди. Одного разу сталося таке, після чого ця потреба карати саму себе народилася безпосередньо з глибоко пригніченого стану; вона, як здалося їй, не зберегла тоді вірности високим почуттям, сприйняла це як щось її негідне й відтоді зневажала себе за власну інертність і черствість. Сталося те в пору між її дівоцтвом у батьківському домі й незрозумілим шлюбом з Гаґауером і в такому короткому часовому відтинку, що навіть в Ульріха досі не випадало нагоди поцікавитися про той випадок. Розповісти про це можна швиденько: у вісімнадцять років Аґата вийшла заміж за чоловіка, лише трохи старшого за себе, й у поїздці, що почалася їхнім весіллям, а завершилася його смертю, — вони ще не встигли навіть вирішити, де житимуть, — його всього-на-всього за кілька тижнів відібрала в неї хвороба, якою він заразився в дорозі. Лікарі назвали її тифом, і Аґата повторювали те слово вслід за ними, вбачаючи в цьому якусь видимість ладу, бо такий був гладенький, відшліфований бік цієї справи, призначений для зовнішнього світу; але невідшліфований мав інший вигляд. Доти Аґата жила з батьком, якого всі поважали, тож її брали сумніви, чи справедлива вона до нього, коли його не любить, і непевне очікування в інституті, невіра в себе, викликана тією непевністю, також не робили її зв’язки зі світом міцнішими; зате згодом, коли вона раптом немовби ожила й спільними зусиллями з товаришем юности за кілька місяців подолала всі перешкоди, що поставали перед її заміжжям через молодість обох, хоч родини закоханих нічого не мали проти одна одної, Аґата раптом позбулася своєї самотности і якраз завдяки цьому стала сама собою. Мабуть, це можна було б назвати, отже, коханням; але є закохані, котрі на кохання дивляться, як на сонце, вони від нього просто сліпнуть; а є закохані, котрі вперше вражено розплющують очі на життя аж тоді, коли його осяє кохання. Аґата належала до цих других і зовсім іще не знала — кохає вона свого супутника чи щось інше, коли прийшло те, що мовою неосяяного світу називалося інфекційною хворобою. То був ураган жаху, що зненацька вирвався з чужих життєвих сфер, то був опір, мерехтіння й згасання, покара двом людям, які чіплялись одне за одного, й загибель довірливого світу в блювоті, нечистотах і страху.

Аґата так ніколи й не повірила в те, що сталося й що вбило її почуття. У паніці від розпачу, стоячи навколішки біля ліжка вмирущого, вона переконувала себе, що заклинаннями спроможеться ще раз викликати ту силу, якою в дитинстві подолала власну хворобу; та коли занепад усе ж таки не припинився й уже почала згасати свідомість, вона в кімнаті якогось чужого готелю, не тямлячи себе, обняла коханого і, втупившись у безживне обличчя, не зважаючи на небезпеку, на реальні обставини, про які нагадувала обурена санітарка, тільки те й робила, що годинами шепотіла у вухо, яке її вже не чуло: «Не смій, не смій, не смій!» А коли всьому настав кінець, вона здивовано підвелася, і від хвилини цього порожнього подиву, ні про що таке не думаючи, просто через мрійливість і норовливість самотньої натури внутрішньо дивилася на те, що сталося так, немовби остаточно ще нічого не сталося. Поводитися так схильна, либонь, кожна людина, коли не хоче повірити гіркій звістці чи намагається надати втішного відтінку чомусь непоправному. Проте Аґатину поведінку вирізняла сила й розмах цієї реакції, адже вона, Аґата, по суті, зненацька пройнялася зневагою до світу. Відтоді все нове вона вперто сприймала лише так, неначе воно — не щось наявне, а просто вищою мірою невідоме, — позиція, триматися якої їй дуже допомагала і її давнішня недовіра до дійсности; а ось те, що сталося, від такого потрясіння обернулося на камінь, і час забирав його з собою багато повільніше, ніж це звичайно буває зі спогадами. Але це не мало нічого спільного з дурманом мрій, суб’єктивности й спотвореного сприйняття, коли потрібен лікар; навпаки, як на людське око, Аґата відтоді й далі жила життям вельми безхмарним, невибагливо-доброзвичайним і лише трішечки нудним, у ньому ледь-ледь прозирала нехіть жити, що справді нагадувала лихоманку, на яку вона так навдивовижу добровільно хворіла в дитинстві. А те, що в її пам’яті, яка свої враження й так ніколи легко не розчиняла в узагальненнях, кожнісінька година минулого жаху лишалася реальністю, мов ото загорнений у біле простирадло труп, — це, попри всі страждання, пов’язані з такими виразними спогадами, робило її щасливою, бо нагадувало припізнілий загадковий натяк на те, що не всьому ще кінець, і зберігало їй, занепалій духом, якусь непевну, однак шляхетну напруженість. Але насправді все зводилося лише до того, що Аґата знов утратила сенс свого існування й свідомо перейшла до стану, що не відповідав її рокам; адже тільки літні люди живуть, не бажаючи розлучатися зі своїми минулими клопотами та успіхами й відгородившись від сьогодення. На Аґатине щастя, однак, у тодішньому її віці рішення ухвалювали хоч і на вічність, але рік важив уже мало не половину вічности, і згодом це не минуло і її — пригнічена природа й скована уява вийшли на волю. Подробиці того, як це сталося, великого значення не мають; одному чоловікові, чиї зусилля за інших обставин навряд чи вивели б Аґату з її рівноваги, таки пощастило цього домогтися, і він став її коханим, і ця спроба повторити те саме ще раз скінчилася, по дуже короткім часі фанатичних сподівань, бурхливим отверезінням. Тепер Аґата відчула себе викинутою і зі свого реального, і зі свого нереального життя й негідною високих помислів. Вона була однією з тих сильних людей, які вміють довго вичікувати, не роблячи жодних рухів, поки раптом десь із головою заплутаються, тож вона, розчарувавшись, невдовзі ухвалила нове нерозважливе рішення; полягало воно, якщо казати коротко, в тому, що вона покарала себе у протилежний спосіб від того, в який согрішила: прирекла себе на подружнє життя з чоловіком, який викликав у неї легку відразу. І цим чоловіком, якого вона обрала собі на кару, був Гаґауер.

«Звичайно, це було щодо нього ані справедливо, ані делікатно!» — зізналася собі Аґата і зробила це, треба сказати, навіть цієї хвилини вперше, бо справедливість і делікатність — чесноти, серед молоді не вельми популярні. І все ж і її «самопокара» була в їхньому шлюбі не така вже й малозначуща, й Аґата заходилася розмірковувати на цю тему далі. Думки її зайшли далеко, та й Ульріх шукав щось у своїх книжках і, здавалося, забув підтримувати бесіду. «У минулі сторіччя, — міркувала Аґата, — людина з моїми настроями пішла б у монастир». А те, що вона, Аґата, натомість вийшла заміж, не було позбавлене безневинного комізму, хоч досі він уникав її уваги. Цей комізм, що його її юний розум не завважував раніше, був, щоправда, не що інше, як комізмом сучасности, а сучасність потребу у втечі від світу задовольняє в гіршому разі десь у туристському заїзді, але зазвичай в альпійському готелі й навіть прагне якомога затишніше умеблювати місця позбавлення волі. Тут дає про себе знати глибока європейська потреба нічого не перебільшувати. Нині жоден європеєць не стане себе бичувати, посипати голову попелом, відтинати собі язика, по-справжньому себе чому-небудь присвячувати чи бодай усамітнюватися від світу, згорати від пристрасти, кого-небудь колесувати чи прохромлювати списом; одначе така потреба іноді виникає в кожної людини, тож важко сказати, чого ліпше уникати — бажання чи бездіяльности. Навіщо, постає питання, морити себе голодом саме аскетові? Адже це лише вкрай розбурхає його уяву?! Розумний аскетизм полягає у відразі до їжі за умови реґулярного й здорового харчування! Такий аскетизм обіцяє бути тривалим і дає духові ту свободу, якої він не має, коли, палко протестуючи, потрапляє в залежність від тіла! Такі гіркувато-кумедні міркування, які Аґата перейняла від брата, тепер діяли на неї вельми цілюще, тому що розкладали «трагізм», уперто вірити в який вона через свою недосвідченість довго вважала обов’язком, — розкладали на іронію і пристрасть, які не мали ні назви, ні мети, й уже тому в жодному разі не завершувалися тим, чого вона зазнала.

Отак вона, відколи була з братом, узагалі почала усвідомлювати, що в широку шпарину поміж колишнім її безвідповідальним життям і примарними фантазіями ввійшов якийсь рятівний рух, що заново зв’язує розв’язане. Тепер, наприклад, у поглибленому книжками й спогадами мовчанні, що панувало між нею і братом, вона згадала Ульріхів опис того, як він, знічев’я блукаючи, ввійшов у місто, а місто воднораз ввійшло в нього. Це дуже виразно нагадало їй про кілька коротких тижнів її щастя; і вона слушно зробила, що засміялася, атож, вона засміялася безглуздо, без будь-якої причини, коли Ульріх їй про це розповідав, засміялася, бо збагнула, що дещо від цієї зіпсутости світу, від цієї блаженної й комічної «вивернутости», про яку він казав, було навіть у товстих губах Ґаґауера, коли той випинав їх, щоб її поцілувати. Звичайно, від цього її проймав дрож; але дрож проймає, міркувала вона, й від яскравого денного світла, і вона якимсь чином відчула, що не всі ще можливості для неї вичерпано. Якась ніщота, якась прірва, що завжди пролягали між минулим і теперішнім, останнім часом зникли. Аґата крадькома роззирнулася довкола. Кімната, де вона сиділа, була одна з тих, де складалася її доля; це спало їй на думку вперше, відколи вона сюди приїхала. Адже тут вона, коли знала, що батька нема вдома, сходилася зі своїм товаришем дитинства, після того як вони ухвалили велике рішення кохати одне одного; тут вона іноді приймала й «негідного», стояла, тамуючи сльози люті й розпачу, біля вікон, і тут, зрештою, за батькового сприяння до неї сватався Гаґауер. Оці меблі, стіни, це своєрідно замкнене світло, — все, що досі було тільки непримітним зворотним боком подій, цієї хвилини, коли вона почала його впізнавати, набувало дивовижної значущости, й те, що, мов якась пригода, тут минуло, витворювало таке відчутне на дотик, вже зовсім не сумнівне минуле, неначе це був попіл чи обвуглені поліняки. Тепер лишилося тільки, ставши майже нестерпно глибоким, комічно-примарне відчуття того, що було, ця дивна сверблячка, яку відчуваєш, уздрівши давні, висохлі на порох сліди самого себе, і тієї миті, коли ця сверблячка підкрадається, ти вже не годен ні прогнати її, ні затримати.

Аґата переконалася, що Ульріх не звертає на неї уваги й обережно розстебнула на грудях сукню, там, де носила на тілі медальйон з мініатюрою, з якою всі ці роки не розлучалась. Потому ступила до вікна й удала, ніби визирає надвір. Обережно натисла на гострий бік золотої устриці й, коли кришечка відскочила, крадькома поглянула на свого покійного коханого. У нього були повні вуста й м’який густий чуб, і з наполовину схованого у шкаралупі обличчя на неї дивився зухвалий погляд двадцятирічного юнака. Аґата довго не могла пригадати, про що перед цим міркувала, та раптом на думку їй спало: «Господи, людині двадцять один рік!»

Про що розмовляють одне з одним такі молоді люди? Якого значення надають своїм справам? Які смішні й самовпевнені вони часто бувають! Як помиляється їхній кмітливий розум щодо цінности своїх думок! Аґата з цікавістю розгортала цигарковий папір пам’яті й діставала з нього давні висловлювання, які зберігала там, вважаючи їх бозна-якими мудрими. «Господи, яке ж усе це було значуще!» — подумала вона; та, власне, з певністю не можна було стверджувати навіть цього, не уявивши собі парку, де вони про це розмовляли, й отих дивних квітів там, назв яких вони не знали, й метеликів, що сідали на ті квіти, мов стомлені п’янички, і світла, яке стікало їхніми обличчями так, немовби в ньому розчинилися небо й земля. Як на тодішню мірку, тепер вона була стара й досвідчена жінка, хоча проминуло не так уже й багато років, і Аґата трохи збентежено завважила невідповідність того, що вона, двадцятисемирічна, й досі кохала двадцятирічного. Він став для неї надто молодим. І вона спитала в себе: «Що, власне, було б з моїми почуттями, коли б цей чоловік, на вигляд хлопчик, у моєму віці й справді був мені найдорожчим на світі?!» Це були б почуття, мабуть, досить дивні; вони нічого для неї не означали, вона навіть не могла скласти собі про них чітке уявлення. По суті, все розчинилось, обернулося на ніщо.

Якийсь глибокий, чимдалі впевненіший здогад змусив Аґату визнати, що в одній-єдиній гордій пристрасті свого життя вона обернулася на жертву власної помилки, і ядро цієї помилки становив полум’янистий туман, який лишався невідчутним і невловимим, і байдуже, як тут можна було сказати — що віра не повинна старіти ні на годину, чи назвати це якось інакше; і відколи вона з братом опинилися разом тут, він щоразу заводив мову саме про це, й щоразу він заводив мову саме про неї, навіть коли церемонно розводився про всілякі абстракції, а його обережність нерідко здавалася її нетерпінню надто повільною. Вони знов і знов поверталися до тієї ж таки розмови, й Аґата сама палала бажанням, щоб полум’я цієї розмови не згасало.

Коли вона нарешті заговорила до Ульріха, він і не завважив, що їхня мовчанка надто затяглася. Але той, кому певні ознаки ще не підказали, що діялося між цими братом і сестрою, нехай відкладе вбік цей звіт, бо в ньому описано пригоду, якої він повік не схвалить: подорож на край можливого, подорож повз — а може, не завжди й повз — небезпеки неможливого й неприродного, ба навіть відразливого; «прикордонний інцидент» (так згодом назве це Ульріх) обмеженого й особливого значення, який нагадує ту свободу, що з нею математика, щоб дістатися істини, часом вдається до абсурду. Вони з Аґатою ступили на шлях, що мав багато спільного зі шляхом одержимих Богом, але йшли ним, не бувши релігійними, не вірячи ні в Бога, ні в душу, ні бодай у потойбічне життя та повторний прихід на цей світ; вони ступили на цей шлях людьми цього світу і як такі ним ішли. І значення мало саме це. Ульріх тієї миті, коли сестра знов звернулася до нього, ще був у полоні своїх книжок і запитань, що їх книжки перед ним ставили, однак ні на мить не випускав із пам’яті розмови, яка урвалася на Аґатиному спротиві благочестю її наставниць і його власній вимозі «точних видінь», отож відповів одразу:

 — Не конче бути святим, аби щось таке відчувати! Можна навіть сидіти на поваленому дереві чи на лавці десь у горах, спостерігати за чередою корів на пасовищі, й уже тоді почуватися — не більше й не менше, — немовби ти раптом переселився до іншого життя! Втрачаєш себе — й раптом приходиш до себе. Ти ж бо й сама про це вже казала!

 — Але що ж тут діється? — спитала Аґата.

 — Щоб збагнути це, сестричко, спершу ти маєш з’ясувати собі, в чому полягає звичайне! — відповів Ульріх, намагаючись пригальмувати жартом надто прудку й знадливу думку. — А полягає звичайне в тому, що череда для нас — не що інше, як яловичина на пасовищі. Або що череда — це мальовнича картинка із заднім планом. Або на череду не звертають уваги взагалі. Череди край гірських доріг — то неодмінна частина гірських доріг, і завважити, що ти відчуваєш, дивлячись на череду, можна було б лише в тому разі, коли б замість неї там виявився вуличний електричний годинник чи будинок на винайм. Зазвичай міркуєш собі: встати чи посидіти ще; надокучають мухи, що рояться навколо череди, виглядаєш, чи є серед корів бик; намагаєшся вгадати, куди побіжить дорога далі. Таких дрібних намірів, турбот, розрахунків і спостережень — безліч, і вони — немовби аркуш паперу, на якому намальовано череду. Самого паперу ми не бачимо, а бачимо лише череду на ньому…

 — І раптом папір рветься! — вкинула Аґата.

 — Авжеж. Це означає: у нас рветься якесь звичне сплетіння. Тоді ніщо їстівне на паші вже не пасеться; немає нічого мальовничого; на дорозі в тебе — жодної перешкоди. Ти вже не можеш навіть промовити слова «щипати траву» чи «пастися», тому що для цього потрібно мати безліч цілеспрямованих, корисних уявлень, а ти їх раптом втрачаєш. Те, що лишається на площині зображення, можна назвати радше хвилями відчувань, хвилями, що здіймаються, спадають, дихають і мерехтять, так ніби вони заповнювали все поле зору, не маючи обрисів. Певна річ, і тут є ще безліч окремих сприйняттів, барв, звуків, рухів, запахів і такого іншого, з чого складається реальність. Але це вже не визнають, хоч, мабуть, іще й упізнають. Я хочу сказати: подробиці вже втратили свій егоїзм, яким привертають нашу увагу, тепер вони по-братському й, у буквальному сенсі слова, «проникливо» пов’язані між собою. І, звісно ж, немає вже й ніякої «площини зображення», все якось розмито переходить у тебе.

Аґата знову жваво підхопила цей опис.

 — Тепер тобі, замість «егоїзм подробиць», просто досить сказати «егоїзм людей»! — вигукнула вона. — І вийде те, що так важко висловити: «Люби ближнього свого!» не означає «Люби його таким, яким є він і яким є ти», а означає своєрідний стан мрійливости.

 — Усі приписи моралі, — потвердив Ульріх, — означають своєрідний стан мрійливости, який уже вийшов за межі правил, які його визначають!