Розділ З

— Не турбуйся, матимеш чим покрити видатки. Всі витрати візьме на себе товариство. Звичайно, лише формально, на папері. Всі витрати будуть покриті начебто коштами спонсорів. А насправді за це платитиме той, хто програє, і це на додачу до тих коштів, які були внесені як ставка. Отже, готель не буде в мінусі ані на ліпу[19].

— Е, так то вже зовсім інша річ! — у душі Бонетті врешті почала перемагати його колишня жага до азартних ігор над його відповідальністю директора. — Але хочу, щоб ти знав! Якщо до чогось дійде, я нічого не знаю, ні в чому не замішаний, ні за що не відповідаю. Я лише надавав послуги, які замовляло та оплачувало твоє товариство.

Розвіявши всі сумніви та все з’ясувавши, Тюдор одразу ж перейшов до справи. Насамперед він залучив кількох своїх колег-пенсіонерів, щоб з ними заснувати товариство, яке б можна було зареєструвати в міському управлінні. Вони надали свої підписи більше через його прохання та на його честь, аніж через те, що їх взагалі хоч якось це зацікавило. А що стосується уваги ЗМІ, Тюдор, як виявилося, мав рацію: на акцію «Дубровник — відкрите місто» зреагувало лише кілька місцевих журналістів і про те було написано небагато рядків у «Віснику Дубровника» та мимохідь згадано про неї в ефірі радіостанції «Дубровник», все відбулося практично непоміченим. Після того Франко розпочав роздобувати свідчення та дані. Від Кожуля він дізнався усе, що було потрібно, про Лацковича та Вучича. Що ж стосується інших трьох, йому не залишалося нічого іншого, як поїхати до Спліту, Рієки та Загреба і в кожному з тих міст в управлінні поліції він зіграв роль їхнього дядька. Він представлявся заможним емігрантом, який після багатьох років повернувся на батьківщину, і тепер у пошуках своїх племінників, бо вже давно загубив усілякий зв’язок із ними; а за старою адресою у Пакраці начебто їх не знайшов. В жодному з міст не було ніяких перешкод, щоб такому вишуканому літньому панові допомогти в його пошуках і надати необхідну інформацію, тож за нетривалий час усе було готове і можна було розпочати гру.

Незабаром кожен із п’яти свідків отримав листа із товариства за підписом Тюдора, у якому розповідалося про основні положення та мету акції «Дубровник — відкрите місто», а вже далі, наприкінці, повідомлялося, що їхній ідентифікаційний номер виграв у лотереї. Автор листа просив, якщо вони схочуть скористатися своїм призом, то перш ніж їхати в готель «Аргентина», повідомити про те, у який саме час вони планують це зробити. Перша відповідь не забарилася. Відгукнулася журналістка Ана Немчич з Рієки та виявила бажання скористатися цією можливістю протягом третього тижня травня, бо саме тоді в Дубровнику відбудеться міжнародний симпозіум щодо прав людини, який організовує Хорватський Гельсінський Комітет (ХГК), на якому вона, як журналістка, все одно мусить бути, отож було б чудово поєднати роботу із задоволенням. Згідно з домовленістю, Бонетті надіслав їй відповідь факсом, номер якого був у листі. Він повідомив, що для неї все зарезервовано і попрохав надати точну дату і годину приїзду, так само, як і засіб пересування, яким вона прибуде, щоб вони знали, коли її чекати. Тож, коли третій тиждень травня був не за горами, Бонетті отримав телеграму: «Прибуваю кораблем з Рієки в неділю о 16 годині. Ана Немчич».

Точно у визначений час Бонетті й Тюдор прибули у Груж для зустрічі корабля. А щоб усе виглядало достовірніше, з ними була начальниця рецепції із службовою готельною автівкою.

Обидва гравці попередньо домовилися про все, обговорили усілякі можливі ситуації і вирішили непомітно стежити за учасниками гри. У разі, якщо раптом свідки розмовляють з кимось із них при нагоді, першої миті виникла суперечка; кожен боявся, що тим супротивник може надати собі якусь перевагу. Проте коли вони глибше розглянули це питання, то дійшли згоди, що уникання будь-яких контактів виглядатиме дуже підозріло, так само, як і їхнє форсування, тож, зрештою, домовилися: якщо ці розмови відбуватимуться, то вони мають здаватися спонтанними й ненавмисними. Гарантією дотримання умов порядної та чесної гри було слово, яке вони дали один одному, оскільки вони все ж мали велику довіру між собою. Бо, знову-таки, вони були відомі як люди, для яких неписаний кодекс азартних гравців став святинею. Загалом і цей засіб перестороги був насправді непотрібний; для одного, як і для іншого будь-яке втручання на свою користь зробило б ті виграні гроші заплямованими, брудним, нечесними, і то б повністю зіпсувало всю насолоду та задоволення від гри.

Коли прибув корабель і подорожні почали сходити на берег, вони відразу ж побачили молоду жінку тридцяти років, із коротко стриженим світлим волоссям, спортивно зодягнену, із наплічником на спині та фотокамерою на плечі, до неї без роздумів попрямували. І вони не помилились; то була журналістка Ана Немчич. Франко першим привітав її з приїздом, і відразу ж отримав коротку і змістовно-наповнену тираду про те, як у туризмі треба вести справи та рахунки, аби готелі категорії «люкс» стали доступними кожному нашому пересічному громадянинові. Потім познайомив її з рештою; Бонетті представив як винятково обдарованого фахівця в галузі готельного бізнесу, що продемонстрував дуже глибоке розуміння акції «Дубровник — відкрите місто», при цьому Іво стояв, скам’янілий від страху й тривоги, що Тюдор скаже щось, що може його скомпрометувати. Після того вони відвезли журналістку до готелю.

Вже наприкінці того дня, під час вечері, коли Ана сіла за столик, який був для неї зарезервований, Тюдор розташувався у сусідньому аперитив-барі, звідки крізь скляні двері мав чудову можливість оглядати ту частину ресторану, де вона була. Ретель того вечора обслуговував столики у зовсім іншій частині зали, проте, якби йому знадобилося потрапити в ту частину зали, він мусив би проходити якраз поряд із її столиком. Нею ж опікувався зовсім інший офіціант. Дуже швидко до Тюдора приєднався Бонетті, і ця пара почала мовчки разом очікувати розвитку подій. Ресторан був переповнений гостями-іноземцями: німцями, англійцями, американцями, тому офіціанти безупинно снували туди-сюди, несучи на тацях нові страви чи забираючи брудний посуд. Так і Ретель того вечора щонайменше двадцять разів пройшов поруч із Аною, проте ні з її боку, ні з його не було жодного знаку, який вказував би на те, що вони впізнали одне одного.

— Все виглядає так, що ми марно гайнуємо час, — врешті після довгої мовчанки озвався Бонетті. — Якщо до цього моменту нічого не сталося, то й не станеться.

— А чого ти чекав? Що вони побачать одне одного, розкинуть руки і кинуться в обійми?

— Та ні, проте я розраховував хоча б на погляд. А так мені здається, за цей час вони взагалі не звернули уваги на існування одне одного.

— Звідси це важко оцінити.

— Важко? Принести тобі бінокля? Чи ти бачив, скільки разів він пройшов поруч із нею? Чи вона бодай раз удостоїла його хоча б поглядом?

— Добре, насправді — ні. Принаймні ми звідси цього не бачили. Але не було жодного іншого офіціанта, окрім того, що її обслуговує... Зажди хвилину! Ось, щойно, на одну мить його погляд ковзнув і затримався на ній. Наче вона запала йому у вічі.

— Е, і я те помітив. То й що?

— Як що? Це означає, що гра розпочалась.

— Ти робиш занадто поспішні висновки. Мені здається (а я старий лис у таких справах) у тому погляді не було нічого більшого за звичайну цікавість, цілком природної для офіціанта, коли якась молода жінка вперше з’являється у залі.

— А я тобі кажу, що він її впізнав, просто прикидається, щоб вона не звернула на нього уваги.

— Не вірю. Я не зауважив нічого такого, хоча я маю на це око. Він подивився на неї як на цілком незнайому людину. А це значить, старий, що зіграли ми хибними картами. Ретель — це взагалі не Дуда.

— Згідно з усіма відомими про нього свідченнями, логіка показує, що це мусить бути він. Взагалі, ти ж сам із цим погодився.