Розділ «Лабіринт»

Марі-Сесіль посміхнулася. Тільки її дідусь зрозумів би, як вона зараз почувається — піднесеною, веселою, непереборною. Не сьогодні ввечері, а тієї самої миті, коли вона зробить це. Це станеться там, де колись стояли її предки. Але не він. Їй боляче було усвідомлювати, наскільки близько була печера від місця розкопок її дідуся п’ятдесят років тому. Загалом він мав рацію: лише кілька кілометрів на схід, і тоді він, а не вона, упричетнився б до зміни в історії.

Марі-Сесіль успадкувала справу родини де л’Орадорів п’ять років тому по смерті діда. До цієї ролі він готував її змалечку. Її батько — єдиний син дідуся — став його розчаруванням. Марі-Сесіль дізналася про це ще в дуже ранньому віці. Коли їй було шість, дідусь особисто зайнявся її вихованням — соціальним, академічним і філософським. Він мав пристрасть до гарних речей та неймовірне відчуття прекрасного. Меблі, гобелени, модний одяг, полотна, книги — його смак був бездоганним. Усе цінне в собі вона взяла від діда.

Він також навчив Марі-Сесіль користуватися владою та втримувати її. Коли їй було лише вісімнадцять, дідусь вирішив, що вона вже цілком готова, й офіційно позбавив свого сина спадку й назвав її своєю спадкоємицею.

Єдиним промахом у їхніх стосунках стала її неочікувана і небажана вагітність. Попри те, що дідусь присвятив життя пошукові давньої таємниці Грааля, він-таки був упередженим і непохитним католиком. Він не схвалював народження дитини поза шлюбом. Про аборт не могло бути й мови. Тільки побачивши, що материнство не заважає її рішучості, а навпаки лише загострило амбіції та безжальність Марі-Сесіль, дідусь дозволив їй повернутися в його життя.

Жінка глибоко затяглася сигаретою, ядучий дим заполонив горло й легені, притамовуючи силу спогадів. Навіть через понад двадцять років згадки про вигнання сповнювали її холодним розпачем. Її відлучення, як він називав це.

То був гарний опис. Неначе вона була мертва.

Марі-Сесіль трусонула головою, бажаючи розвіяти сентиментальні спогади. Вона хотіла, щоб сьогодні ввечері ніщо не псувало їй настрій. Вона не могла дозволити будь-чому кинути тінь на цей вечір.

Вона знов обернулася до люстра. Спершу Марі-Сесіль відзначила надмірну блідість шкіри і наклала на обличчя густий шар золотистої пудри, що відбивала світло. Потім вона навела повіки і брови товстим сурм’яним олівцем, який підкреслював її вії та чорні зіниці, а перегодом — зелені тіні, що переливалися, неначе хвіст у павича. На губи вона нанесла мідний блиск і, щоб закріпити колір, поцілувала серветку. Нарешті, вона розбризкала у повітрі парфуми; легкий серпанок дрібних краплин упав на її тіло.

На столику стояли рядком три футляри, усі з червоної шкіри з мосяжними застібками, начищеними до блиску. Кожен предмет із церемоніального вбрання налічував кілька сотень років, але їх було зроблено з набагато давніших складників. У першому футлярі лежав золотий головний убір, подібний до тіари, що сходилася до найвищої точки прямо в центрі; у другому — два золоті амулети у формі змій, чиї блискучі очі було зроблено зі смарагдів; третій футляр вмішував кольє — суцільну тасьму, посеред якої звисав кулон. Блискуча поверхня артефактів випромінювала спогади про куряву та спеку Єгипту.

Завершивши приготування, Марі-Сесіль повернулася до вікна і глянула додолу. Нижче під нею лежали вулиці Шартра; неначе на листівці, крамнички, авта й ресторани причаїлися в затінку великого готичного собору. Скоро з цих самих будинків вийдуть чоловіки та жінки, обрані взяти участь у сьогоднішній церемонії.

Вона склепила повіки до вже знайомої смуги неба й темного обрію. Тепер жінка більше не бачила шпилів дахів та сірих монастирів. Натомість у її уяві постав цілий світ, ніби хтось розстелив перед нею блискучу мапу.

Нарешті вона цього досягне.

Розділ 15

Еліс раптово підвелася від безперервного дзвеніння у вухах.

Це це я? Бежевий телефон на поличці, що висіла над ліжком, задзвонив знову.

Авжеж. Це її кімната в готелі Фуа. Вона повернулася з розкопок, дещо упакувала, прийняла душ. Останнє, що вона пам’ятає, це те, як прилягла на ліжко на п’ять хвилин.

Еліс намацала слухавку.

— Oui. Allo?[53]

Власник готелю, сеньйор Аннод, говорив зі страшним акцентом, ковтаючи всі голосні та носові приголосні. В Еліс навіть виникали проблеми підчас спілкування з ним вживу. Телефоном, без міміки й жестів, це було абсолютно неможливо. Його голос звучав неначе у героя мультиків.

— Plus lentements, s’il vous plaît, — промовила вона, намагаючись призупинити його. — Vous parlez trop vite. Je ne comprends pas[54].