Розділ «Лабіринт»

— Звичайнісінька помилка, — відповів Беяр. — Ні, інквізиція вникла тільки для того, щоб знищити й викорінити катарів. У цей час почався справжній терор. Інквізитори подорожували від міста до міста, як їм заманеться, звинувачуючи, доносячи та виносячи вироки. Шпигуни були повсюди. Постійно проводилися ексгумації — тіла, які раніше були поховані у Святій землі, тепер можна було викопати, визнати єретиками й спалити. Порівнюючи зізнання і напівзізнання, інквізитори почали простежувати рух катаризму — від селищ до містечок і великих міст. Південні терени потопали в жорстокому напливі узаконених убивств. Хороших, чесних людей засуджували до страти. Сусід від страху доносив на сусіда. Кожне більш-менш вагоме місто від Толози до Каркассони мало свій інквізиційний суд. Звинувачених інквізитори передавали владі для ув’язнення, катувань і страти. Самі ж інквізитори не бруднили рук. Кілька чоловік було визнано невинними. Проте навіть ті, кого відпустили, були змушені носити на одязі жовті хрести, які б засвідчували, що вони єретики.

Еліс раптом дещо згадала. Вона бігла через ліс, щоб утекти від мисливців. Потім вона впала і клаптик тканини кольору осіннього листя проплив у повітрі перед її обличчям.

Я бачила це уві сні?

Еліс глянула на Беяра і помітила на його обличчі такі душевні муки, що це краяло їй серце.

— У травні 1234 року інквізитори приїхали до міста Лімо. Лиха доля занесла туди й Алаїс із Ріксандою. Випадково (можливо, їх переплутали з parfaites — дві жінки, що подорожують разом) їх заарештували і відправили до Толози.

Ось чому я так боялася.

— Жінки назвалися не справжніми іменами, тому минуло кілька днів, поки Саже дізнався, що сталося. Він одразу ж поїхав до Лімо, не переймаючись власною безпекою. Проте навіть і тоді йому не пощастило. Судові слухання здебільшого проходили в соборі Сен Сермен, тому Саже попрямував туди, щоб знайти Алаїс. Утім, Алаїс та Ріксанду чомусь відправили до монастиря Святого Етьєна.

Еліс затамувала подих, пригадуючи жінку-привида, яку тягли за собою монахи в чорному вбранні.

— Я була там, — тільки й змогла сказати Еліс.

— Умови там були жахливими. Брудні, жорстокі, принизливі. Ув’язнених тримали без світла, тепла, день від ночі вони відрізняли лише за криками інших в’язнів. Багато хто помирав у стінах монастиря, так і не дочекавшись суду.

Еліс намагалася щось сказати, але її горло пересохло.

— Вона... — почала дівчина й замовкла, не в змозі говорити далі.

— Людський дух спроможний витримати чимало, але якщо його вже раз зламали, то потім він кришиться, неначе пил. Саме це й робили інквізитори. Вони ламали наш дух так само певно, як кати трощили кістки й рвали шкіру, поки ми вже більше себе не тямили.

— Розкажіть! — швидко попросила Еліс.

— Саже спізнився, — промовив Беяр тихо. — А от Гільєм ні. Він почув, що на допит привезли лікарку, жінку з гір, і якось здогадався, що то Алаїс, хоча її ім’я не фігурувало у списках. Він підкупив охоронців, щоб вони пропустили його всередину — підкупив чи залякав, я достеменно не знаю. Він знайшов Алаїс. Її з Ріксандою тримали нарізно від інших, і це дало йому чудову нагоду викрасти їх із Сент Етьєну й загалом із Толози, перш аніж інквізитори зрозуміли, що Алаїс зникла.

— Однак...

— Алаїс завше вірила, що саме Оріана наказала ув’язнити її. Звичайно ж, її так і не допитали.

Еліс відчула сльози на своєму обличчі.

— Гільєм привіз її назад до селища? — спитала Еліс, швидко витираючи лице тильною стороною руки. — Вона повернулася додому?

Беяр кивнув.