Розділ «Лабіринт»

Пелетьє спробував підняти руку:

— Для мене було честю служити вам.

Алаїс помітила, що очі віконта Тренкавеля наповнилися слізьми.

— Це я маю дякувати тобі, мій старий друже.

Пелетьє спробував підвести голову.

— Алаїс!

— Я тут, татку, — швидко відгукнулася вона. Тепер з обличчя Пелетьє зникли всі кольори. Його шкіра стала сірою і під очима звисала складками.

— Ніхто й ніколи не мав такої доньки, — прошепотів він.

Здавалося, батько зітхнув, коли його душа покинула тіло.

Потім запала тиша.

Якусь мить Алаїс навіть не ворушилася, не дихала, нічого не робила. Потім вона відчула, як у ній зароджувалося невимовне горе, воно охоплювало її, заволодівало нею, аж поки вона не розридалася гірко.

Розділ 59

На порозі раптом з’явився солдат.

— Пане Тренкавелю!

Віконт повернув голову.

— Що сталося?

— Грабіжник, Messire. Він краде воду з майдану дю Пло. Віконт дав знак, що зараз прийде.

— Пані, я маю залишити вас.

Алаїс кивнула. Вона виснажилася від плачу.

— Я простежу, щоб його поховали з усіма почестями і ритуалами, гідними чоловіка його становища. Він був звитяжцем, відданим радником і другом, якому можна було довірити геть усе.