Розділ «Лабіринт»

— Невдовзі будуть.

— А про поліціянта? — знову спитала Марі-Сесіль, повернувшись до нього.

— З ним більше немає проблем.

— Відколи?

— Від сьогоднішнього ранку.

— Ви дізналися ще щось від нього?

Оті похитав головою.

— Тобто, ніщо не може вказувати на вас, Полю.

— І не буде.

Марі-Сесіль хвильку помовчала і знову поцікавилася:

— А як щодо англійки?

— Вона приїхала до Каркассона минулого вечора. Моя людина стежить за нею.

— А ви не думаєте, що вона могла їздити до Тулузи для того, щоб покласти в банк каблучку і Книгу?

— Якщо тільки вона не віддала їх комусь у готелі, то ні. До неї ніхто не приходив. Вона ні з ким не розмовляла ні на вулиці, ні в бібліотеці.

Вони прибули на пік Суларак якраз по першій годині дня. Навколо автостоянки було зведено дерев’яний частокіл. Ворота були замкнені на висячий замок. Як і було домовлено, на місці ніхто не чергував, тож і не міг помітити їхнього приїзду.

Оті відчинив ворота і заїхав усередину. Після діяльного понеділка табір був незвично тихим. Над ним витав дух покинутого місця. Стінки наметів були прибиті дошками, каструлі, пательні та ряди знарядь були акуратно складені й підписані.

— А де ж вхід?

Оті вказав наверх, де досі тріпотіла поліційна стрічка на легкому вітрі.

Він узяв смолоскип з відділу, де зберігалися рукавиці. Вони почали сходити вгору пологим схилом, не порушуючи тиші. Жорстоке післяобіднє сонце припікало все дужче. Так само мовчки Оті вказав на величезний камінь, який все ще лежав на боці, неначе голова скинутого ідола, потім провів Марі-Сесіль останні кілька метрів до печери.

— Я б хотіла увійти туди сама, — промовила Марі-Сесіль, коли вони дійшли до вершини.