Розділ шостий

Пан Станіслав, якого друзі звали Стефаном, уже протягом двадцяти трьох років був дипломованим гідом, що водив екскурсії Сандомиром. Він саме закінчував вечерю в ресторані готелю «Баштовий». Запросили його бухгалтери з однієї будівельної фірми, яким він цілий день показував своє улюблене місто.

— Шановні панове, може, я й старий, але до війни не жив, то й не знаю, як воно було насправді. Але давайте поміркуємо логічно. Є ж у Польщі різні релігійні секти, правда?

— Є.

— І в цих сектах, ми ж це бачимо, на жаль, по телебаченню, трапляються самогубства, убивства стаються, правда?

— Правда.

— Сатаністи, наприклад, та інші. Тобто, якщо подумати логічно, то в історії могли бути різні юдейські секти?

— Ну, могли.

— І такі секти могли робити страшні речі?

— Звичайно.

— Ото, може, тут і криється правда. Що таке, на жаль, було, і пам’ять про ті страшні події втілена в цій картині.

Пані Геля, як усі старі мешканці міста, що знали інших євреїв, а не лише дерев’яні фігурки із сувенірної крамниці, на один-єдиний день перестала бути для своїх рідних тягарем, зате стала авторитетом, який знає, як воно колись було.

— Сильвія каже, що не відпускає, бо нащо ризикувати. Нехай дитина вдома посидить, нічого поганого йому від того не буде. Ти ж знаєш, яка існує легенда.

— Легенда, сренда. Може, у бабці запитаємо, вона мусить пам’ятати, як тут до війни з єврейчиками було.

— Ну, справді, ходімо до неї нагору. Але не кажи «єврейчиками», Рафале, це якось гидко.

— То як мені казати? Юдеї?

— Ну, без цього здрібніння, ну... Обережно, остання сходинка... Бабусю, ви спите?

— Я вже своє відіспала.

— А ви, бабуню, бачу, цвітете.

— Відцвітаю радше, ходи-но, Рафале, поцілую тебе, мій внукозятю дорогий.

— Та не балуйте його вже так, бабуню. А ви пам’ятаєте, як до війни все було, правда?