Розділ шостий

— Краще. Кавалери на мене задивлялися.

— А євреї?

— Ба, найкращі євреї, Мойше Епштейн, ах, ото був красень.

— А оте, що розказували, ну, знаєте, бабцю, бо й тепер теж кажуть, як там із цією кров’ю, що ніби-то дітей викрадали?

— Та то базікання таке, але й тоді дурниці плели. Пригадую, була в мене така подружка, не дуже мудра, то пішла вона якось у неділю до крамниці, що єврейка тримала, мабуть, мати навіщось послала. Бо тоді було так, що в поляків крамниці працювали в суботи, а в євреїв у неділю, і всім було добре.

— І ця подружка...

— І ця подружка пішла в неділю до крамниці, а тут саме процесія з костьолу йшла, то єврейка причинила двері, щоб нікого не дратувати, самі розумієте. І коли ця подружка, навіть не пригадую, як звали, Крися, здається, це побачила, то почала верещати, що її на мацу хочуть украсти. Такий шарварок зчинився, а там якраз моя мама була в крамниці, то врятувала ситуацію, дала Крисі запотиличника й додому відвела. Але крик здійнявся такий страшенний, що справді півміста могло повірити. Отака була маца й такі викрадення, дурниці все, говорити не хочеться.

— Але ж картина в костьолі висить. Якби була неправда, то мабуть, зняли би?

— А хіба в костьолі тільки правда мусить бути, ти головою подумай, Рафале.

— Ну так, але ж до війни поляки з євреями не дуже мирно жили?

— А що, поляки з поляками живуть гарно? Ви що, з Місяця впали, чи що? Хіба поляки з кимсь миряться? І ще розкажу вам, що я жила по один бік ринку, а по той бік жила єврейська родина, і в них донька була мого віку, Малкою звали. А я часто на ангіни слабувала, і нудьгувала вдома сама, подружки не хотіли часу марнувати й зі мною сидіти. А Малка завжди приходила. То я все казала: «Татку, приведи мені Малку, я з нею гратимусь». Малка цілий день сиділа й зі мною бавилася. І я її так гарно згадую.

— А що з нею сталося?

— Не знаю, виїхала десь. Ідіть уже. І подумайте трохи, бо шкода, що таким дурницям вірите. Кров для маци...

— Та не перебільшуйте, бабцю...

— Ідіть, кажу. Я втомилася, пізно вже.

Щойно онука із зятем вийшли, бабця Гелена Колишко рухом, відпрацьованим протягом багатьох років витягла шматок газети, який слугував замком до буфета, витягла «Бабусину наливку», націдила до половини склянку в пластмасовому підстаканнику, і добряче хильнула із вправністю людини, яка свою першу чарку вихилила на весіллі кузинки Ягоди в 1936 році, їй тоді якраз минуло шістнадцять. Ото було, скажу я вам, весілля, тоді вона вперше цілувалася із хлопцем, травень був такий чудовий, теплий. Мама Ягоди тримала крамницю і з євреями жила в згоді, на весіллі жартувала, що «поляків мало було, зате повен костьол євреїв прийшов». А коли весільна процесія йшла містом, усе весілля, то всі євреєчки повиходили: «Ягодко! Нехай тобі в житті гладенько шлях стелеться!» А вони йшли собі з Малкою, тримаючись за руки, і сміялися голосно, і квітів стільки було, кожне деревце в Сандомирі тоді квітнуло.

Ну, та Малка виїхала, подумала бабуся Колишко й вихилила душком наливку. Вона пам’ятала, як та виїздила. Доктор Вайс теж тоді виїхав, той, що її від ангіни змалечку лікував. Він так захоплювався німцями, мовляв, такі вони культурні, ніколи нічого поганого... кривди євреям не зроблять. Батько бабуні Колишко радив йому: «Пане докторе, не підписуйте, не зізнавайтеся». А той своє: «Та що ви, німці такі культурні». Здається, він отруївся у Двікозах на платформі. Не сів до того вагону, волів померти так. Вона бачила з вікна, як його вели, так плакала, бо звикла до свого лікаря, а він на їхні вікна дивився, наче попрощатися хотів, але мати не дозволила. Потім пані Кельман ішла із близнючками, двоє дівчаток-чотириліток, такі гарненькі. Німець вистрілив, одна залишилася під їхнім будинком. Що це за люди, що це за народ, який стріляв, коли дитина плакала, маленьку дитинку мати тримала, а він прийшов і застрелив. Батько ввечері повернувся, розказував, що стільки знайомих було, хотіли когось врятували й нічого не вийшло, так їх оточили.

А Малка виїхала. Казали ті, хто був у Двікозах, начебто спіткнулася й не перестрибнула через такий рів, що його німці викопали навпроти вокзалу, щоб перевіряти, хто сильний і може працювати. Але де там, не могла Малка не перестрибнути, вона була спритніша, ніж усі вони, разом узяті.

Ніколи потому в неї такої подруги не було.

8