Розділ перший

— В оповіданні це була божевільна.

— І ви це знаєте, і я, і вона знала й ненавиділа це прізвисько. Але її так прозвали, думали, що це комплімент. Буду з вами відвертим: вона була не з моєї опери, проте кожен комплімент на її адресу — заслужений. Вона справді була неймовірно доброю. Не повторюватиму, але все, що ви про неї почули чи почуєте, це правда.

— Може, вона теж дратувала когось? Може, була занадто правильною? Занадто католицькою? Ну, не знаю, замало купувала на доброчинних ярмарках? Це ж Польща, її мусили за щось ненавидіти, перемивати кісточки позаочі, заздрити.

Вільчур знизав плечима.

— Ні.

— Ні й усе? Оце й увесь ваш блискучий аналіз?

Поліцейський притакнув і знову відірвав фільтр бід сигарети, а Шацький відчув безсилля. Хотілося до Варшави. Тепер. Негайно. Уже.

— А стосунки між ними?

— Люди зазвичай добирають собі пару за принципом схожості, вам це відомо. Гарні з гарними, дурні з дурними, марнотратники з марнотратниками. Тоді як дружина Будника завжди стояла на два, три щаблі вище, ніж її чоловік. Як би це вам пояснити... — Вільчур замислився, на мить його обличчя набуло жахливого, мертвотного виразу. У тьмяному світлі піцерії, оповитий тютюновим димом, він скидався на невдало реанімовану мумію. — Люди ставляться до нього поблажливо терплять його лише тому, що його обрала Ельжбета. Думають собі так: нічого не вдієш, він, звичайно, псих, та зрештою має рацію, а якщо поруч із ним така жінка, то він не може бути поганим. І він це знає. Знає, що це лише через неї.

Соберай сказала: «Хотіла б я, щоб якийсь чоловік стільки років так мене кохав. Хотіла би щодня бачити таке обожнювання в чиїхось очах. Якщо дивитися збоку, вони могли видаватися погано дібраною парою, та насправді це було чудове подружжя. Кожному можна побажати такого кохання, такого обожнювання».

— Він її обожнював, але в цьому почутті було щось брудне, — продовжував цідити свою отруту Вільчур, — щось захланне, липке, я б сказав. Моя колишня жінка працювала в лікарні кільканадцять років тому, коли стало зрозуміло, що в Ельжбети Будник не буде дітей. Вона була в розпачі, зате він — анітрохи. Заявив, що так принаймні не муситиме її ні з ким ділити. Це справді була пристрасть. Але ж ви знаєте, як воно буває з такими фанатиками.

Шацький знав, проте не хотів погоджуватися з Вільчуром, бо той подобався йому дедалі менше й будь-яке зближення з такою особою видавалося йому огидним. Тож Теодор не збирався продовжувати цю дискусію. Двоє людей розповідали йому нині про Будників, але йому й далі здавалося, що він так нічого й не довідався, а вся ця пронизана емоціями напівправда нічого не варта.

— Ви допитували Будника? — запитав Шацький нарешті.

— Він у жахливому стані. Я поставив йому кілька технічних запитань, решту залишаю вам. За ним непомітно спостерігають.

— Де він був учора?

— Удома.

— А вона?

— Теж удома.

— Що?

— Так він стверджує. Дивилися телевізор, обнялися, заснули. Будник устав уранці, щоб напитися води, а її не було. Перш ніж він устиг по-справжньому занепокоїтися, до нього зателефонувала Баська Соберай.