Розділ «Частина четверта»

— Ні, я поможу вам приподобатись місте’ Френку, всім, чим зумію, поможу,— відказала Мамка, підтягуючи ковдру під саму шию Скарлет.

Якийсь час Скарлет лежала, спокійно стежачи за тим, як Мамка крутиться по кімнаті, й відчуваючи полегкість, що не мусить нічого зайвого говорити. Мамці не треба пояснень, і вона ні за що їй не дорікає. Вона все зрозуміла й вирішила мовчати. Виявилося, що вона ще тверезіше дивиться на життя, ніж навіть Скарлет. Цяткуваті мудрі очі старої бачили глибоко й чітко, схоплюючи саму суть справи, як очі дикуна або дитини, і коли щось загрожувало її улюблениці, вона не зважала на голос сумління. Скарлет була її дитям, і якщо воно чогось зажадало, навіть коли це належало комусь іншому, Мамка готова була безоглядно допомогти своєму дитяті. Щодо якихось там власних жадань Сьюлін та Френка Кеннеді, то над цим вона й не задумувалась, хіба що могла в душі осміхнутися з цього приводу. Скарлет опинилась у скруті й силкувалася з неї якось виборсатись, до того ж вона була найлюбіша дочка Еллен. Отож Мамка, не вагаючись, стала на її бік.

Скарлет відчувала цю мовчазну підтримку, і що більше гаряча цеглина зігрівала їй ноги, то дужче розгорялася в ній надія, яка була зажевріла під час незатишної поїздки бричкою. Від цієї надії серце її ожило і кров швидше запульсувала в жилах. Сила поверталась до неї, а заразом і таке нестримне піднесення, що їй аж закортіло засміятись на весь голос. «Ми ще поборемось!» — подумала вона збуджено.

— Дай-но мені дзеркальце, Мамко.— сказала Скарлет.

— Не розкривайтеся надміру,— звеліла Мамка, подаючи їй ручне дзеркальце, а товсті губи її розпливлися в усмішці.

Скарлет придивилась до свого відображення.

— І бліда ж я, наче мрець,— зауважила вона.— А волосся розкошлане, як хвіст у коня.

— Виглядаєте ви не аж так добре.

— М-м... А дощ сильний іде?

— Таж чуєте, що ллє.

— Але все одно, доведеться тобі сходити до міста, дістати мені дещо.

— Ні, в такий дощ я нізащо не піду.

— Підеш, а як ні, я сама піду.

— Та чого вам так припекло, як на гвалт? На сьо’дні ви, здається, вже доста наробилися.

— Мені треба,— промовила Скарлет, пильно дивлячись на себе в дзеркало,— флакончик одеколону. Ти вимнеш мені голову й поприскаєш одеколоном. І ще купиш баночку желе з насіння айви, щоб волосся гладенько лежало.

— І зовсім я не митиму вам волосся в таку погоду і не дозволю кропитись одеколоном, наче ви якась підтіпанка. Поки я жива, цього не буде.

— А я зроблю, як хочу. Візьми мій гаманець, дістань звідти золоту монету в п’ять доларів і рушай до міста. І ще... м-м... як ти вже, Мамко, будеш у місті, купи мені там... слоїк рум’ян.

— Ч-чого? — з підозрою перепитала Мамка.

Скарлет незворушно витримала Мамчин погляд, хоч сама зовсім не була певна, що її наказ виконають. З Мамкою ніколи не відомо, до якої міри можна нею попихати.

— Що то таке, тебе не обходить. Просто спитаєш, і тобі дадуть.