— Я й досі не певен, чи правильно тоді вчинив,— провадив він далі заклопотаним тоном.— Але я собі розважив, що всі ці речі янкі, власне, і не потрібні. Вони, мабуть, спалили б їх, та й годі. А наші ж люди заплатили за них свої кровні гроші, то я й подумав, що це добро мало б таки належати Конфедерації або вже конфедератам. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Умгу.
— Я радий, що ви згодні зі мною, міс Скарлет. Бо воно й досі муляє мені на сумлінню. Вже скільки людей казало мені: «Та годі морочитись цим, Френку»,— а я все не можу. Я б не міг ходити з піднесеною головою, якби вважав, що вчинив не слушно. То ви гадаєте, що я мав слушність?
— Звичайно,— сказала вона, байдужа до того, що цей старий дурень торочить. Йому докори сумління муляють. Коли чоловік дожив до такого віку, як Френк Кеннеді, то мав би вже знати бодай те, що не варт забивати собі памороки всякими дурницями. Але він завжди був такий вразливий та шамотливий, як стара діва.
— Радий від вас це чути. Після капітуляції у мене було десять доларів сріблом, ото й тільки. Ви ж знаєте, що янкі зробили з Джонсборо, де був мій будинок і крамниця. Я просто й гадки не мав, за що мені братися. Але на ці десять доларів я покрив дах над старою крамничкою на П’яти Променях, попереносив туди шпитальне причандалля і почав його потихеньку спродувати. Всі потребували ліжок, посуду, матраців, тож продавав я їх недорого, зваживши, що це добро належить і іншим людям, не тільки мені. Проте трохи я таки заробив на цьому, і прикупив тоді ще краму, а далі вже пішло й пішло. Гадаю, що як усе буде гаразд, я розживуся на добрі гроші.
При слові «гроші» в голові у Скарлет ураз проясніло і вся її увага звернулася на співрозмовника.
— То ви кажете — розжилися на добрі гроші?
Він аж розпромінився, що так зацікавив Скарлет своєю розповіддю. Жінки, коли не лічити Сьюлін, були уважні до нього тільки з чемності, тож йому дуже лестило, що така красуня, як Скарлет, прислухається до його слів. Він сповільнив ходу коня, щоб устигнути розповісти все раніше, ніж довезе свою супутницю до дому.
— Я не мільйонер, міс Скарлет, і порівняно до тих грошей, що я колись мав, теперішні мої статки — це абищиця. Але все ж цього року я заробив тисячу доларів. З них, ясна річ, п’ятсот пішло на купівлю нових товарів, на ремонт крамниці, на сплату оренди. Однак п’ятсот доларів я таки маю чистого прибутку, і оскільки оборот дедалі зростає, наступного року розраховую мати зо дві тисячі. А куди вкласти їх, я знайду, бо, щоб ви знали, у мене тут ще одна добра оборудка є на прикметі.
Розмова про гроші збудила жваве зацікавлення у Скарлет. Вона прикрила очі густими темними віями й присунулась трохи ближче до оповідача.
— А що це за оборудка така, містере Кеннеді?
Він засміявся і шмагонув коня віжками по крижах.
— Я, мабуть, набрид вам, що розводжуся про всякі торговельні справи, міс Скарлет. Гарненьким жіночкам, як-от ви, зовсім ні до чого затуманювати собі цим голову!
Старий дурень!
— Та я, звісно, нічого не тямлю у справах, але все-таки це страх як цікаво! Розкажіть мені, будь-ласка, все-все, а чого я не розумітиму, ви розтлумачите.
— Оборудка, що у мене на прикметі,— це тартак.
— Що-що?
— Це лісопильня, де пиляють ліс і роблять дошки. Я ще не придбав цього тартака, але приміряюся. Є такий чоловік на ім’я Джонсон, у нього тартак тут за містом, на Персиковій дорозі, і йому припекло продати його. Він гостро потребує готівки, тож згоден не тільки продати мені тартак, а ще й працювати у мене за потижневу платню. Це один з небагатьох тартаків у наших околицях, міс Скарлет. Більшість їх янкі зруйнували. Тож кожен, хто має тартака, все одно що має золоту жилу, бо за дошки можна тепер заправити будь-яку ціну. Адже янкі стільки тут попалили будинків, що людям нема де жити, і тому всі мов пошаліли з цим будуванням. А деревини не вистачає, і ніде її швидка не дістанеш. Люди ж напливають до Атланти звідусіль: і з сільської місцевості, хто не може обробити землю без негрів, і янкі та саквояжники, що кинулися обгризати рештки м’яса з наших кісток. Кажу ж вам: невдовзі Атланта стане великим містом. І всі в ньому будуватимуться, тож я й збираюся придбати цей тартак, як тільки виправлю борги з декотрих своїх боржників. За рік о цій порі мені вже легше дихатиметься, коли говорити про гроші. Я гадаю... гадаю, ви знаєте, чому я так прикро хочу роздобутись на гроші, еге ж?
Він почервонів і знову кахикнув. «Це він про Сьюлін»,— зневажливо подумала Скарлет.
На хвильку в неї промайнула думка, чи не позичити у нього триста доларів, але хоч яка була втомлена, вона зрозуміла, що нічого з цього не вийде. Він збентежиться, почне затинатись, вигадувати різні викрути, і грошей таки не дасть. Він тяжкими зусиллями заробив їх, щоб навесні одружитися зі Сьюлін, і якщо зараз поступиться ними, весілля доведеться знову відкласти на бозна-як довго. І навіть якби вона пробудила в ньому співчуття й зіграла на його обов’язку щодо майбутньої рідні й стягла обіцянку позичити грошей, Сьюлін нізащо б на ще не погодилась. Сьюлін дедалі дужче боїться лишитися в дівках, і ладна землю й небо зрушити, аби швидше вискочити заміж.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 2» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта“ на сторінці 35. Приємного читання.