Розділ «Частина четверта»

І що цей старий дурень побачив у тій вічній скиглійці, що так рветься звити їй тепле гніздечко? Сьюлін зовсім не заслуговує на закоханого чоловіка з прибутками від крамниці й лісопильні. Дорвавшись до грошей, Сьюлін ту ж мить набундючиться й ні цента не дасть, щоб підтримати Тару. Ні, хто-хто, а тільки не Сьюлін! Їй аби лише вирватися Звідти, а що станеться з Тарою — чи продадуть її за несплату податків, чи вона піде з димом — їй байдужісінько, якщо в неї будуть гарні сукні та перед її ім’ям стоятиме «місіс».

Коли Скарлет подумала про те, яке забезпечене майбутнє чекає на Сьюлін та яке непевне майбутнє у неї самої і в Тари, пекуча злість опекла її через несправедливість життя. Скарлет хутко перевела погляд на розгаслу вулицю, щоб Френк не помітив виразу її обличчя. То вона втратить усе, що має, тоді як Сью... І раптом у голові в Скарлет зродився рішучий замір.

Сестричці не дістанеться ні Френк, ні його крамниця, ні лісопильня!

Сьюлін не заслужила їх. Усе це здобуде вона, Скарлет. Вона подумала про Тару, згадала Джонаса Вілкерсона, що мов гримуча змія виріс у них перед будинком, і вхопилася за останню соломинку, яка ще лишилася від затопленого корабля її життя. З Регом у неї не повелося, але Бог натомість послав їй Френка.

«Тільки чи зможу я загнуздати його?» Вона стисла пальці в кулак, невидюще втупившись у пелену дощу. «Чи зумію зробити так, щоб він забув Сью і тут-таки посватався до мене? Але якщо я Рета мало не змусила освідчитись, то вже Френка й поготів змушу!» Вона зміряла його поглядом з-під вій. «Звичайно, красень він ніякий,— холодно подумала Скарлет,— і зуби у нього погані, і з рота бридкий залах, і віком такий старий, що міг би й за батька мені бути. Та ще й вражливий, і сором’язкий, і такий зичливий до всіх, що вже гірших рис у чоловіка й бути не може. Але принаймні він порядний, і мені жилося б із ним легше, ніж з Ретом. В усякому разі, я б з ним справилася. Та хоч би там як, а жебраки не перебирають».

Те, що він був нареченим Сьюлін, зовсім не стурбувало сумління Скарлет. Після того, як вона махнула рукою на всі моральні засади, подавшись до Атланти на побачення з Ретом, відбити сестриного жениха здавалось їй уже такою дрібницею, що нею не варто було й голову сушити.

Запалившись новою надією, Скарлет уся напружилась і навіть забула, що ноги в неї промокли й захололи. Примружений погляд її на Френка був такий пильний, що той аж знітився, і вона поспішила потупити очі, пригадавши Ретові слова: «Такі очі, як у вас, я бачив під час дуелі в мого супротивника... Це не розпалює жаги в грудях у чоловіка».

— Що з вами, міс Скарлет? Ви змерзли?

— Змерзла,— відповіла вона безпорадно.— А ви не будете проти...— почала вона боязко й не докінчила.— Ви не будете проти, якщо я засуну руку в кишеню вашого плаща? Так холодно, а моя муфта наскрізь промокла.

— Та що ви... що ви... будь ласка! А ви ще й без рукавичок! Ну ж і нетяма я — везу вас так помалу й базікаю дорогою, коли вам холодно й у вас тільки одне на думці: коли б швидше дістатися до тепла. Н-но, Селлі! А до речі, міс Скарлет, я от розбалакався про самого себе й забув спитати у вас, що ви поробляли в цій частині міста в таку негоду?

— Я була в штабі янкі,— прохопилася Скарлет, не встигши й подумати.

Його споловілі брови звелися вгору від подиву.

— Але ж, міс Скарлет! Солдати-бо... І навіщо...

«Мати Божа, допоможи мені вибрехатись»,— заблагала Скарлет подумки. Нізащо не можна, щоб Френк запідозрив про її побачення з Ретом. Френк мав Рета за останнього поганця, що до нього пристойній жінці й підходити небезпечно.

— Я ходила туди... ходила туди в надії... може, хтось із офіцерів купить дещо з мого рукоділля для подарунка своїй дружині. Я ж дуже гарно вишиваю.

Обурений і вражений жахом, Френк аж випростався на сидінні.

— Ви ходили до янкі... Але ж, міс Скарлет! Ви не повинні були цього робити. Навіщо... навіщо... А батько ваш напевне й не знає про це! Та й міс Дріботуп, мабуть...

— Ой, я не переживу, якщо ви скажете про це тітоньці Дріботуп! — скрикнула не на жарт стривожена Скарлет і заллялася слізьми. Їй далося це зовсім легко, бо ж вона дуже змерзла й почувала себе нещасною, але ефект від її заходу виявився разючий. Френк так розгубився, такий був приголомшений цим, наче вона почала роздягатись у нього на очах. Він кілька разів прицмокнув язиком, промурмотів: «Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» — і замахав на неї руками. Шалена думка вдарила йому в голову, що годилося б пригорнути Скарлет і приголубити, але він ніколи нічого такого не робив з жодною жінкою, тож ледве чи й знав, як за це взятись. Скарлет О’Гара, завжди така гарненька й весела, плаче, їдучи з ним у бричці. Скарлет О’Гара, гординя з гординь, пішла до янкі продавати свою вишивку! Йому аж серце заболіло від цього переживання.

Вона й далі схлипувала, вряди-годи чулися крізь плач окремі слова, з чого він зрештою виснував, що в Тарі далеко не все гаразд. Містер О’Гара усе так само був «не при собі», і харчів у них малувато на стільки ротів. Тим-то вона приїхала до Атланти заробити трохи грошей для себе й для свого хлопчика. Френк знову поцмокав язиком і раптом виявив, що її голова припала до його плеча. Він і сам не знав, як це сталося. В усякому разі, він до цього був не причетний, але факт залишався фактом — голова її там лежала, і Скарлет безпорадно схлипувала в нього на грудях, що вельми збуджувало його й викликало зовсім незвичні емоції. Він погладив її по плечах, спершу боязко й обережно, тоді, оскільки вона не відхилялася, сміливіше й упевненіше. Яка ж безпорадна й мила ця жіночка! І яка мужня й заразом наївна, коли намагається заробити грошей своїм вишиванням. Однак мати справу з янкі — це вже занадто.

— Я не скажу міс Дріботуп, але ви повинні пообіцяти мені, міс Скарлет, що більш ніколи нічого подібного не зробите. Тільки подумати — дочка такого батька, як у вас...