«Оце так! — подумала Скарлет.— Він залюбки розвозить фургоном пироги, тоді як його родина мала маєток у добрих десять миль завдовжки над Міссісіпі, і ще великий особняк у Новому Орлеані!»
— Якби наші тещі були з нами на війні, ми б за тиждень побили янкі,— у тон Рене заявив Томмі, переводячи погляд на худеньку й струнку особу, яка щойно стала його тещею.— Та й протрималися ми так довго лише тому, що за плечима в нас було жіноцтво, яке нізащо не хотіло здаватись.
— І воно ніколи не здасться,— докинув Г’ю з гордовитою, хоч трохи й кривою усмішкою.— Ось тут нема жодної дами, яка б визнала поразку, дарма що ми, чоловіки, повелися зовсім інакше під Апоматоксом[6]. Жіноцтву іде далося куди тяжче, ніж нам. Адже ми в бою спізнали, що таке поразка.
— А жінки — в ненависті,— докинув Томмі.— Правда, Скарлет? Жінки переживають набагато більше, ніж ми, гу долю, яка судилася чоловікам. Г’ю он думав стати суддею. Рене — грати на скрипці перед коронованими персонами в Європі...— Він пригнувся, ухиляючись від кулака Рене.—...а я збирався бути лікарем, тоді як тепер...
— Дайте нам лишень час! — вигукнув Рене.— Я зроблюся королем пирогів на весь Південь! А мій добрий Г’ю стане королем скіпок, а ти, мій Томмі, заведеш собі рабів-ірландців замість негрів. Отто настануть кумедні зміни! Але як ви поживаєте, міс Скарлет? І міс Меллі? Доїте корів і збираєте бавовну?
— Це чого б то? — холодно відказала Скарлет, неспроможна зрозуміти таке легковажне ставлення Рене до життєвих знегод.— У нас негри це роблять.
— Міс Меллі, я чув, назвала свого малюка Борегар[7]. Перекажіть їй, що я, Рене, схвалюю її вибір — краще цього імені хіба що ім’я Ісуса.
І хоча на устах у нього була усмішка, очі його, коли він згадав прізвище героя-сміливця Луїзіани, гордо зблиснули.
— А чим гірше таке ім’я, як Роберт Едвард Лі? — зауважив Томмі.— Бувалець Бо — молодець, я нічого до нього не маю, але мій перший син зватиметься Боб Лі Велберн.
Рене засміявся і знизав плечима.
— Я ось розкажу вам один жарт, хоч це щира правда. І ви самі переконаєтесь, якої креоли думки про нашого хороброго Борегара і про вашого генерала Лі. В поїзді біля Нового Орлеану їде один з Вірджинії, що служив під генералом Лі, і перестріває креола з війська Борегара. І той вірджинець давай розводитись про генерала Лі: як генерал ось це зробив, ось те сказав — і говорить так, говорить. А креол — він чоловік увічливий, зморщив чоло, наче пригадує, а тоді всміхається й каже: «Генерал Лі! A-а, oui![8] Я вже знаю. Лі! Це той самий, про кого генерал Борегар доброї думки!»
Скарлет із чемності засміялася, хоча з усієї цієї історії тільки одне зрозуміла: що креоли такі самі чваньки, як і чарлстонці та саванці. Щодо неї самої, то вона завжди вважала, що сина Ешлі треба було назвати просто батьковим ім’ям.
Музики, настроївши врешті свої інструменти, вжарили «Старого Дена Такера», і Томмі обернувся до Скарлет.
— Ви не хочете потанцювати, Скарлет? Я вам, звичайно, не партнер, але ось Г’ю чи Рене...
— Ні, дякую. Я ще в жалобі по мамі,— поспішила відмовитися Скарлет.— Я трохи посиджу.
Вона пошукала очима Френка Кеннеді, що розмовляв з місіс Елсінг, і кивнула йому, щоб підійшов.
— Я сяду он там в алькові, і якщо ви принесете чого-небудь холодненького, ми зможемо погомоніти,— сказала вона Френкові, коли троє юнаків відійшли.
Поки він кинувся виконувати доручення, маючи повернутися з келихом вина й тоненькою, як папір, скибкою кексу, Скарлет примостилася в алькові у кінці вітальні, дбайливо поправивши складки на сукні, щоб не так впадали в око більші плями. Захоплено дивлячись на всіх цих людей і вслухаючись у звуки музики, проймаючись цією святковою атмосферою, вона відчула, що принизлива ранкова пригода з Ретом відступила кудись на задвір’я пам’яті. Про Ретову поведінку й свій власний сором буде час подумати завтра, тоді вона зможе знову віддатися гніву. Тоді ж і поміркує над тим, чи справила вона бажане враження на зранену й збентежену душу Френка. Але не сьогодні. Сьогодні в ній по самі пучки пальців нуртувало життя, всю її переповнювала надія, очі іскрилися.
Скарлет дивилася з алькова на простору залу й на пари в танці і пригадувала, яким прегарним видалось їй це приміщення, коли вона вперше приїхала до Атланти під час війни. Тоді натерта підлога вилискувала як скло, люстра вгорі сотнями крихітних призмочок перехоплювала й відбивала сяйво десятків свічок, розбризкуючи навколо пурпурові, діамантові й сапфірові зблиски. Зі старовинних портретів на стінах споглядали присутніх поштиві й шляхетні предки, милостиво даруючи всім свою гостинність. Було тоді у вітальні кілька канап з рожевого дерева, м’яких і затишних, і найбільша з них стояла на чільному місці саме в цьому алькові. Скарлет полюбляла сидіти тут на таких вечірках. Звідси було видно всю залу й розміщену за нею їдальню, де стояв овальний стіл з червоного дерева на двадцятеро персон, а попід стінами скромно дожидалися гостей двадцять стільців на вигинистих ніжках, і де стояли ще масивний сервант і буфет, заставлені важким сріблом, семисвічними канделябрами, келихами, пляшечками на олію та оцет, карафками й блискучими чарками. Так часто сиділа Скарлет на цій канапі в перші роки війни, завжди у товаристві котрогось вродливого офіцера, і прислухалась до звуків скрипки й контрабаса, акордеона й банджо, і до спокусливого човгання ніг танцівників по навощеній до блиску підлозі.
Тепер люстра не світилася. Вона висіла перехняблено, більшості скелець не стало, немов янкі заповзялися порозбивати їх, шпурляючи в люстру чобітьми. Кімнату освітлювали гасова лампа та кілька свічок, а головним чином — вогонь, що гоготів у широкому каміні. В миготливому його світлі було видно, як безнадійно пошрамовано та подзьобано потьмянілу стару підлогу. Прямокутники на вибляклих шпалерах показували, де висіли колись портрети, а глибокі тріщини в тиньку нагадували про той день облоги, коли на будинок упав снаряд, зруйнувавши дах і частину другого поверху. Важезний стіл з червоного дерева, на якому лежало різне печиво та стояли карафки, як і колись, красувався серед спорожнілої їдальні, хоч і був подряпаний, а на поламаних ніжках його видніли сліди незграбного ремонту. Серванта, срібла, тонконогих стільців не стало. Зникли також тьмаво-золоті Дамаскові портьєри на високих двостулкових вікнах у глибині зали, лишилися тільки рештки старих мереживних фіранок, чисто випраних, але не раз, видно, лагоджених.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 2» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта“ на сторінці 41. Приємного читання.