Розділ «Частина четверта»

Вона роздратовано стенула плечима. Може слушність і на їхньому боці, але все-таки ці пихаті дурні не дивляться вперед, як вона, що напружує кожен нерв, ставить на карту навіть свою честь і добре ім’я, аби повернути собі втрачене. Для багатьох із них гонитва за грішми була просто принизлива. Проте часи настали тяжкі й нещадні. І доводилося тяжко й нещадно боротись, коли хто хотів досягти перемоги. Скарлет знала, що від участі в такій боротьбі, де йшлося про гроші, чимало кого з цих людей стримували родинні традиції. Їм усім здавалося, що отак прямо заробляти гроші чи бодай навіть говорити про це — страшенна вульгарність. Звичайно, траплялися й винятки. Місіс Меррівезер зі своєю пекарнею чи Рене, що розвозить пироги фургоном. І Г’ю Елсінг, що заходився рубати й продавати дрова, або Томмі, що взявся за будівельне підприємництво. І Френк, в якого стало духу заснувати крамницю. Але більшість їх? Плантатори оброблятимуть кілька мізерних акрів і животітимуть у злиднях. Правники та лікарі вернуться до своїх професій і чекатимуть на клієнтів, які, можливо, ніколи й не з’являться. А решта, ті, які жили собі в дозвіллі на відсотки з капіталу? Що з ними станеться?

Але вона не збирається все життя злидарювати. І не сидітиме склавши руки в терплячому дожиданні чуда. Вона кинеться в плин життя і вирве у долі все, що зможе. Батько її починав убогим іммігрантом, а розжився на розлогі поля Тари. Якщо він цього домігся, то і його дочка на таке здатна. Вона не з тих, що все принесли в жертву Благородній Справі, яка зазнала поразки, а тепер ще й пишаються програшем — мовляв, така Справа варта була найбільшої посвяти. Їхня мужність спирається на минулому. А її мужність — на майбутньому. Сьогодні її майбутнє — це Френк Кеннеді. У нього принаймні є крамниця й готівка. А якщо їй вдасться одружити його на собі й прибрати до рук ті гроші, Тару на рік буде врятовано. А далі — Френкові доведеться купити тартак. Вона сама бачила, як швидко відбудовується місто, і для кожного, хто візьметься торгувати лісом тепер, коли майже нема конкуренції, тартак — це золота жила.

Десь із закамарків пам’яті виринула думка, яку висловив Рет ще в перші роки війни — про гроші, нажиті на блокаді. Тоді ці слова пройшли непомітно повз її свідомість, але тепер вона зрозуміла, яке глибоке то було спостереження, і навіть здивувалася, чом тоді не збагнула глибини цієї думки — через молодість чи, може, нетямущість?

«На краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові».

«Це ж він передбачив крах нашої цивілізації,— подумала вона,— і мав рацію. Скільки ж тут можливостей загребти гроші для кожного, хто не боїться працювати... або ж красти!»

Вона побачила, як до неї підходить Френк з келихом ожинового вина в одній руці й блюдечком зі скибкою кексу — в другій, і зобразила на обличчі усмішку. Їй і на думку не спало запитати себе, чи ж варта Тара того, щоб заради неї одружуватися з Френком. Вона знала, що варта і не збиралася більше вертатись до цього питання.

Скарлет попивала вино й усміхалась до Френка, певна того, що рум’янець у неї на щоках яскравіший, ніж у будь-кого з танцівниць. Вона підібрала спідниці, даючи Френкові місце біля себе, і стала обмахуватись хустинкою, щоб до нього долинав запах одеколону. Скарлет пишалася своїм одеколоном, бо ж ані одна інша жінка в залі не була напахчена, і Френк це завважив. Раз осмілівши, він навіть прошепотів їй, що вона рожева й запахуща, як троянда.

Та якби ж він не такий сором’язливий! Він здавався схожим на полохливого старого зайця. Якби йому додати галантності й запалу, як у Тарлтонів, чи бодай грубуватої нецеремонності, як у Рета Батлера! Але якби все це було йому властиве, то, мабуть, він уловив би розпач за її тремкими віями. А так — він занадто мало знався на жінках, щоб запідозрити тут щось нечисте. Їй щодо цього пощастило, хоча йому це не додало поваги в її очах.

Розділ XXXVI

Одружилася вона з Френком Кеннеді через два тижні після гарячково скоробіжного його залицяння, яке,— сказала Скарлет йому, червоніючи,— настільки запаморочило їй голову, що вона вже неспроможна була опиратись.

Він не знав, що протягом цих двох тижнів вона ночей не спала, снуючи взад і вперед по кімнаті й скрегочучи зубами, чому він, попри всі її натяки й заохочення, такий нерішучий, і молила долю, щоб не прийшов йому ненароком лист від Сьюлін і не зруйнував усіх її планів. Але, хвалити Бога, Сьюлін була не з охочих до листування: страшенно радіючи одержуваним листам, писати їх вона аж ніяк не любила. А проте — всяке може статися, всяке, думала Скарлет у довгі нічні години, коли ходила з кутка в куток по холодній підлозі спальні, накинувши на нічну сорочку вицвілу шаль Еллен. Френк не знав, що вона одержала коротенького листа від Вілла, в якому мовилося про Джонаса Вілкерсона: той знов заявився в Тару і, почувши про від’їзд Скарлет до Атланти, так розперезався, що Вілл та Ешлі мусили просто вигнати його. Лист Віллів нагадав їй те, що вона й так надто добре знала; адже часу до сплати накинутого їм податку лишалося все менше. Шалений розпач поймав Скарлет, коли невблаганно спливали дні за днями, аж їй хотілося схопити скляну клепсидру й затримати пісок, щоб не пересипався.

Але вона вправно приховувала свої почуття, вправно виконувала свою роль, тож Френк нічого не підозрював і бачив лише те, що лежало на поверхні: як чарівна й безпорадна молоденька вдова Чарлза Гамільтона щовечора гостинно приймає його у вітальні міс Дріботуп і, завмираючи від захвату, прислухається до його балачок про розширення крамниці та про те, скільки грошей він зароблятиме, коли придбає тартак. Її миле співчуття, її захоплений інтерес до кожного його слова були бальзамом на рану, заподіяну гаданим відступництвом Сьюлін. А йому ж так щеміло серце, так його пригнітила зрада Сьюлін, вразивши самолюбство сором’язкого літнього парубка, який добре знав, що серед жінок він не має особливого успіху. Написати Сьюлін і вичитати її за зрадливість Френкові навіть на думку не спадало. Він тільки тим і міг розважити душу, що ділився зі Скарлет своїми переживаннями. Не кажучи жодного лихого слова про сестру, Скарлет водночас погоджувалася з ним, що Сьюлін повелася вкрай негідно, і натякала на те, що знайдеться жінка, яка віддасть належне його чеснотам.

Ця місіс Гамільтон була така гарненька рожевощока жіночка — вона то меланхолійно зітхала, думаючи про сумну свою долю, а то весело й невимушено сміялася таким сміхом, як ото видзвонюють срібні дзвіночки, коли він говорив якийсь жарт аби її підбадьорити. Зелена сукня, тепер уже цілком вичищена зусиллями Мамки, чудово окреслювала її тендітну постать з тонким, мов очеретина, станом, а ніжний аромат, яким завжди віяло від її хустинки та волосся, просто п’янив! Це ж ганьба, щоб така мила жіночка була самітна й безпорадна в цьому суворому світі, всієї жорстокості якого вона навіть не розуміє. І не мала ні чоловіка, ні брата, а тепер ще й батька, які захистили б її. Світ, гадав Френк, надто немилосердний до самітних жінок, і Скарлет подумки тішилася з таких його висновків.

Він приходив щовечора, бо атмосфера в домі Дріботуп була приємна й заспокійлива. Мамка зустрічала його в дверях з усмішкою, призначеною для людей вельми шанованих, Туп частувала кавою, приправленою бренді, і взагалі метушилася коло нього, а Скарлет не пропускала жодного його слова. Часом їдучи пополудні у справах, він брав із собою Скарлет. Ці спільні поїздки неабияк тішили Френка, бо вона засипала його дурнуватими запитаннями — «суто жіночими», як схвально зазначав він подумки. Він сміявся, що вона аж така нетямуща, коли йдеться про справи, та й сама Скарлет сміялася і казала:

— Та звідки ж такій далекій від чоловічих інтересів жінці, як я, на них знатися?

В її товаристві він уперше за все своє довгорічне парубоцтво відчув себе сильним чоловіком, що йому Бог надав інакшої подоби, ніж багатьом іншим, призначивши на оборонця наївних безпорадних жінок.

Але коли нарешті вони вже стояли поряд під час шлюбної церемонії, і її маленька довірлива ручка спочивала в його руці, а опущені вії відкидали тіняве півколо на її рожеві щічки, він ледве чи міг би сказати, як до цього дійшло. Він тільки знав, що вперше в житті спромігся на щось незвичайно романтичне. Він, Френк Кеннеді, так закрутив голову цій чарівній жіночці, що вона впала в його дужі обійми. Від цього відчуття він і сам був як хмільний.

На вінчанні не було нікого з друзів чи родичів. За свідків узяли перехожих із вулиці. На цьому наполягла Скарлет, і він погодився, хоч і проти волі, бо хотів би на цій урочистості бачити біля себе свою сестру й швагра із Джонсборо. І хотів би потім улаштувати вечірку у вітальні міс Туп, де щирі друзі вихилили б по чарці за здоров’я молодої. Але Скарлет не згодилась навіть на те, щоб при цьому була присутня міс Туп.

— Тільки ми вдвох, Френку,— просила вона, припадаючи до його плеча.— Наче це у нас втеча. Я завжди мріяла втекти з дому й узяти потаємний шлюб! Будь ласка, дорогенький, зроби це ради мене!

Почувши, таке незвичайне для нього пестливе слово і побачивши дві сльозинки в кутиках її ясно-зелених очей, благально звернених до нього, він здався. Кінець кінцем, чоловік повинен поступатися нареченій надто коли йдеться про весілля, адже для жінок усі ці сентименти так багато важать.