«В нього, звичайно, ніяких грошей нема,— похмуро думала Скарлет.— Що ж, викреслю його й Туп з мого списку. Лишається тільки Рет. Я мушу на це піти. Доведеться. Але не треба зараз цим сушити голови... Мені треба перевести розмову на Рета, і мимохідь натякнути, щоб вона запросила його на завтра».
Скарлет усміхнулась і міцно стисла в руках пухкі долоні старої.
— Дорогенька тітонько, облишмо цю прикру розмову про гроші. Забудьмо про них, краще поговорімо про щось приємніше. Ви повинні розказати мені всі новини про наших давніх друзів. Як ведеться місіс Меррівезер? Як Мейбел? Креол її, я чула, вернувся додому цілий і здоровий. А як поживають Елсінги, доктор Мід з дружиною?
Дитяче личко Дріботуп відразу проясніло, і сльози перестали набігати на очі. Вона заходилась докладно розповідати про своїх давніх знайомих: що вони поробляють, як одягаються, що їдять та думають. Жах чувся в її голосі, коли вона повідомила, що місіс Меррівезер та Мейбел задля заробітку — це ще до того, як Рене Пікар повернувся з війни,— заходилися пекти пироги й продавати їх солдатам-янкі. Уявити лишень! Часом зо двадцятеро янкі стовбичили на подвір’ї у Меррівезерів, чекаючи, поки спечуться ті пироги. А тепер, коли вернувся Рене, він і сам щодня їздить старим фургоном до табору янкі й продає там солдатам кекси, пироги та бісквіти. Місіс Меррівезер каже, що як заробить трохи грошей, то відкриє пекарню в середмісті. Вона, Туп, не хоче її ганити, але все-таки... Що ж до неї самої, сказала Туп, то вона радше померла б з голоду, ніж мала б якісь справи з янкі. Вона заприсяглася кидати зневажливий погляд на кожного солдата-янкі, якого здибає в місті, і демонстративно переходити на другий бік вулиці, хоча — сказала вона — у сльоту це не дуже й зручно. Скарлет з цих слів стало ясно, що міс Дріботуп в ім’я вірності Конфедерації готова на будь-які жертви, навіть черевички в багнюці забруднити.
А місіс Мід і доктор — вони втратили будинок, коли янкі спалили місто, і вже не мали ні коштів, ні охоти відбудовуватись, адже обидва їхні сини — і Філ, і Дарсі — полягли на війні. Місіс Мід заявила, що їй і не треба тепер домівки, бо яка це була б домівка без дітей та онуків! Вони стали дуже самотні і перебралися мешкати до Елсінгів, які відновили зруйновану частину свого будинку. Подружжя Вайтінгів теж має там кімнату, і місіс Боннел наміряється й собі туди перейти, коли їй пощастить свій власний дім винайняти котромусь офіцерові-янкі з родиною.
— Але як їм усім там стає місця? — скрикнула Скарлет.— Таж, крім місіс Елсінг, там і Фенні, і Г’ю...
— Місіс Елсінг і Фенні сплять у вітальні, а Г’ю у мансарді,— пояснила Туп, добре знаючи хатній розпорядок в усіх своїх приятельок.— Моя люба, мені прикро це розповідати вам, але... місіс Елсінг називає їх «платними гістьми», хоча,— Туп стишила голос,— насправді вони звичайнісінькі пансіонери. Місіс Елсінг просто-напросто утримує пансіон! Можете собі уявити, як це жахливо?
— Як на мене, це навіть чудово,— коротко відказала Скарлет.— Я була б тільки рада, якби торік у нас у Тарі були «платні гості», а не дармові пансіонери. Може, тоді б ми менше зубожіли.
— Як ви можете таке казати, Скарлет? Ваша бідна матінка перевернулася б у могилі, почувши, що в Тарі з гостей правлять гроші! Звичайно, місіс Елсінг просто мусила піти на це, бо хоч вона непогано шила, а Фенні розмальовувала порцеляну і Г’ю дещо заробляв з продажу дров, вони однаково не могли звести кінці з кінцями. Уявляєте — наш голубчик Г’ю мусить продавати дрова! А він же так хотів стати добрим адвокатом! Мене аж на плач верне, як подумаю, за що доводиться братись нашим хлопчикам!
А у Скарлет зринули в пам’яті ряди бавовникових кущів під сліпуче спекотним сонцем Тари, і пригадалося, як нила спина, коли доводилось без кінця згинатися над тими кущами, та які вона понатирала мозолі на долонях, коли орала землю плугом. І вона подумала собі, що нема чого так уже співчувати Г’ю Елсінгові. Ну й нетямка ж ця стара дурепа Туп: навколо неї самі руїни, а вона ніби нічого не бачить!
— Якщо йому не до вподоби продавати дрова, чом він не візьметься за адвокатську практику? Чи, може, в Атланті вже нема чого робити правникам?
— О ні, люба, робити є що, та й багато як! Тепер же мало не кожен з кимось позивається. Адже все довкола спалено, межові смуги понищено, і ніхто не знає, де його земля починається, де кінчається. Але на цих позвах нічого не заробиш, бо ні в кого нема грошей. Тож-бо Г’ю й узявся за дрова... Ой, я мало не забула! Я вам не писала? У Фенні Елсінг завтра ввечері весілля, і ви, звичайно, повинні там бути. Місіс Елсінг ще й як зрадіє вам, коли ви вже в місті. Сподіваюся, ви маєте й іншу сукню, крім цієї, що на вас. Це не означає, що ця не дуже ладна, але... розумієте, голубонько, вона трохи приношена. Отже, у вас є гарна сукня? Я дуже рада, бо ж це вряджатимуть перше справжнє весілля у нас в Атланті після приходу янкі. Буде торт, і вино, і танці згодом, хоч я не розумію, як Елсінгів на це все стане, вони ж такі зубожені.
— А з ким Фенні одружується? Мені здавалося, що оскільки Даллас Маклюр загинув під Геттісбергом...
— Не треба, голубонько, осуджувати Фенні. Не всі ж так шанують пам’ять загиблих, як ви пам’ять бідного Чарлі. Але дайте-но я згадаю. Як пак його звуть? Ніколи не запам’ятовую прізвищ... Том якийсь там. Я добре знала його матір, ми разом навчались у дівочому пансіоні в Лагрейнджі. Вона з лагрейнджських Томлінсонів, а її мати була... зараз-зараз... Перкінс? Паркінс? Паркінсон! Саме так. Зі Спарти. Дуже порядна родина, тільки... Я знаю, що не повинна б цього казати, але мені просто незрозуміло, як Фенні може виходити за нього заміж!
— Він що, випиває чи...?
— Та ні, що ви! На вдачу він чудовий, тільки, розумієте, осколком йому поранило нижню частину тіла, і щось там ушкодило в ногах... вони у нього... вони... мені неприємно вживати це слово, але хода його розкарякувата. Від цього він має вульгарний вигляд, коли ходить... Одне слово, це не дуже гарно, як дивитись. Не розумію, чому вона з ним одружується?
— Але треба ж дівчатам з кимось одружуватись.
— Не конче й треба,— трохи надувшись, відповіла Туп.— Я ось і без цього прожила.
— Люба тітонько, я ж зовсім не вас мала на думці! Всі знають, який ви мали успіх, та й тепер ще маєте! Взяти хоча б суддю Карлтона — він так ласо поглядав на вас, аж я...
— Ой, облиште, Скарлет! Цей старий бевзь! — пирхнула Туп, яка вже знову була в доброму гуморі.— Але нехай там як, а Фенні мала такий успіх, що могла б зробити кращу партію, і я не вірю, щоб вона закохалася в цього Тома як його там... І не вірю, що вона вже відійшла після загибелі Далласа Маклюра, але вона ж не схожа на вас, голубонько. Ви он залишаєтесь вірною дорогому Чарлі, дарма що десятки разів могли б уже вийти заміж. Меллі і я, ми не раз казали, як ви шануєте його пам’ять, хоча всі навколо в один голос твердили, що ви холодна кокетка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 2» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта“ на сторінці 18. Приємного читання.