Розділ «Частина четверта»

— Це чи не капітан Рет Батлер,— добродушно під шкильнула Мелані, чим ще більше всіх розважила, бо ж усім відомо було, як ненавидить його Скарлет, а коли й згадує, то тільки словами: «цей негідник Рет Батлер».

Однак Скарлет не засміялася, почувши це ім’я, і Ешлі нараз урвав свій сміх, побачивши, як насторожено зиркнула Мамка в бік Скарлет.

Сьюлін, перейнявшись спільним піднесенням, запропонувала Скарлет свій комірець з ірландського мережива, трохи приношений, але ще гарненький, а Керрін стала наполягати, щоб Скарлет узяла до Атланти її черевички, оскільки ні у кого в Тарі не було кращих. Мелані попросила Мамку не викидати жодного клаптика портьєри — вона облямує ними свій потертий капелюшок,— і викликала спалах сміху, заявивши, що старому півневі доведеться розлучитися зі своїм пишним пір’ям, чорно-зеленим з бронзуватим полиском, якщо він не дремене вчасно на болото.

Скарлет, дивлячись, як миготять у роботі пальці, з притаєною гіркотою та зневагою вслухалася в сміх навколо себе.

«Вони ж і гадки не мають, що насправді сталося зі мною, та й з ними, і з усім Півднем. Незважаючи на все, вони й досі думають, ніби нічого такого страшного не може з ними статися, бо ж вони не хто, а О’Гари, Вілкси, Гамільтони. Навіть чорнюки — і ті так гадають. Ну ж і дурні вони всі! Вони повік нічого не зрозуміють! Думатимуть і житимуть собі, як завжди жили, і нічого їх не змінить. Меллі може ходити в дранті, збирати бавовну власноруч, вона навіть допомогла мені вбити людину, але ніщо не спромоглось її змінити. Вона й досі все та сама соромлива й добропорядна місіс Вілкс, справжня дама! Ти й Ешлі — бачив смерть, і війну, і був поранений, і сидів у таборі військовополонених, і прийшов додому на попелище і все одно він залишиться тим самим джентльменом, який володів Дванадцятьма Дубами. Вілл — це інша справа. Він розуміє, що таке справжнє життя, але ж він ніколи нічого не мав, то йому й втрачати нічого. А Сьюлін і Керрін — ці гадають, що всі знегоди тимчасові. Вони неспроможні переінакшитись, як того вимагають інакші умови, їм здається, це все ось-ось минеться. Вони гадають, бог вчинить диво їм на догоду. Але нічого цього не буде. Якщо тут і станеться диво, то хіба завдяки Ретові Батлеру... А вони не зміняться. Може, це їм і не по силі. Лише одна я змінилася — та й то тільки тому, що припекло».

Кінець кінцем Мамка випровадила чоловіків з їдальні й причинила за ними двері: пора було приміряти. Порк повів Джералда нагору до спальні, а Ешлі й Вілл залишилися в освітленому лампою холі. Якийсь час обоє мовчали, тільки чути було, як Вілл незворушно жує тютюн, мов худобина жуйку. Але вираз його погідного обличчя був аж ніяк не безхмарний.

— Не подобається мені ця поїздка до Атланти,— озвався він урешті тихим голосом.— Зовсім не подобається.

Ешлі швидко глянув на нього й тут-таки одвів погляд убік, але відповісти нічого не відповів, тільки подумав нишком, чи нема й у Вілла тієї самої жахливої підозри, що й у нього. Проте це було неможливо. Адже Вілл не знав, що сьогодні сталося в садку і що Скарлет дійшла до розпачу. Вілл не міг помітити, як змінилось обличчя Мамки, коли прозвучало ім’я Рета Батлера, та й, крім того, звідки було Віллові знати про гроші Рета, про його лиху репутацію? Принаймні Ешлі міг собі думати, що Вілл нічого цього не знає, хоча, вернувшись до Тари, Ешлі зауважив, що й Вілл, і Мамка знають такі речі, на які ніхто й не натякав, вони наче наперед про все здогадуються. Щось лиховісне витало в повітрі, однак що саме — Ешлі не знав і був безсилий врятувати від цього Скарлет. За весь вечір вона ні разу не кинула на нього погляду, але її надміру вже бурхливі веселощі лякали його. Підозри були занадто жахливі, щоб викласти їх у словах. І він не мав права образити її, запитавши напрямки. Ешлі стиснув кулаки. У нього нема ніяких прав на неї: сьогодні він їх усі втратив назавжди. Він не може допомогти їй. І ніхто не може. Але дивлячись на Мамку, як вона з похмурою рішучістю краяла портьєру, він трохи заспокоївся. Мамка така, що подбає про Скарлет, навіть коли та й огинатиметься.

«А винен в усьому я,— подумав він у розпуці.— Це я підштовхнув її до цього».

Ешлі пригадав, як вона там у садку випростала плечі, повернулася й пішла в дім, як гордо звела вгору голову. Всім серцем він линув до Скарлет, його проймало захоплення нею і мучила власна безпорадність. Він знав, що в її словнику нема такого слова, як «відвага», знав, що вона б здивовано витріщилась, почувши від нього, ніби відважнішої істоти він у житті не бачив. До неї просто не дійшло б, якби він сказав, як багато в ній справжньої відваги. Він знав, що вона бере життя, яким воно є, затято долає всі можливі перепони, змагається з ними безоглядно, не визнаючи поразки, і не складає зброї навіть тоді, коли поразка неминуча.

Але за ці чотири роки він бачив і інших людей, що відмовлялися визнати поразку, що весело йшли назустріч найбільшій небезпеці, бо вони були відважні. А проте поразки вони таки зазнавали.

Дивлячись на Вілла у півмороці холу, Ешлі думав, що зроду ще не бачив, щоб хтось виявляв таку відвагу, як Скарлет О’Гара, котра вирушала завойовувати світ, озброївшись сукнею з оксамитової портьєри своєї матері та пір’ям з півнячого хвоста.

Розділ XXXIII

Коли наступного дня Скарлет і Мамка зійшли з потягу в Атланті, віяв пронизливий холодний вітер, а вгорі клубочилися темно-сірі пластівці хмар. Станцію ще не відбудували після пожежі, і приїжджі опинилися серед попелу та багнюки, що густим шаром покривали пожарище. Скарлет механічно роззирнулася, чи нема Пітера з тітоньчиною коляскою, адже в роки війни він щоразу зустрічав її, коли вона верталася з Тари. Але тут-таки спохопилася і зневажливо пирхнула на себе, що така забудькувата. Ніякого Пітера й не могло тут бути, вона ж не попереджала тітоньки Туп про свій приїзд, та й крім того — згадався їй один з останніх тітоньчиних листів — стара бідкалася, що здохла їхня конячка, на яку «розжився» Пітер у Мейконі, аби привезти тітоньку після закінчення війни назад до Атланти.

Скарлет пробігла очима вибоїстий і витолочений майдан побіля станції, сподіваючись побачити коляску когось із давніх друзів чи знайомих, хто міг би підвезти їх до тітоньки Туп, але довкола були самі чужі обличчя, і білі, й чорні. Мабуть, тепер ні в кого з її приятельок не лишилося повозів, коли те, що писала Туп, відповідало дійсності. Часи настали такі скрутні, що навіть челядь важко було утримати й прогодувати, не кажучи вже про коней. Більшість подруг тітоньки, як і вона сама, ходила тепер пішки.

Стояло тут ще два-три фургони, що на них вивантажували якісь речі з вагонів, і ще було кілька забрьоханих бричок, де на передку красувались підозрілого вигляду суб’єкти, та ще один закритий екіпаж і одна коляска і якоюсь вирядженою жінкою в компанії офіцера-янкі. Скарлет аж дух забило, коли вона його побачила: одна річ прочитати в листі Туп, що в Атланті стоїть військова залога північан і на вулицях повно їхніх солдатів, і зовсім інша — побачити наяву синю уніформу. На хвильку їй видалося, що війна ще не скінчилася, що ось зараз цей янкі кинеться на нею, пограбує її і образить.

Народу біля залізниці було небагато, і Скарлет мимохіть пригадався той ранок 1862 року, коли вона приїхала до Атланти як молода вдова, вся в жалобі й страшенно знудьгована. Який затовплений був тоді цей майдан — фургони, екіпажі, санітарні карети, гамір навколо, возії кричать і сваряться, приятелі перегукуються. Вона зітхнула і тугою за веселим збудженням тих днів, і зітхнула ще раз, подумавши, що це ж доведеться пішки добиратися до будинку тітоньки Туп. Щоправда, була ще надія перестріти на Персиковій вулиці котрусь знайому, що підвезла б їх бодай півдороги.

Поки вона стояла так, оглядаючись, до неї над’їхала та сама закрита карета, де на передку сидів світлошкірий негр середнього віку; нахилившись до неї, він запитав:

— К’ляску, леді? Два’цять п’ять центів — доставлю куди хочете в ’Ланті.

Мамка кинула на нього нищівний погляд: