Розділ «Частина четверта»

— Зараз, ось тільки прожену з-під ніг чорнюка,— відказала голосно Мамка, маючи на увазі парубка, що дражливо лінькуватою ходою сунув перед нею: вона замахнулась на нього саквояжем, і він відскочив убік.— Не подобається мені тут у місті, міс Скарлет. Забагато янкі та всяких цих звільненців.

— Краще, коли не так людно. Як пройдемо П’ять Променів, тоді буде легше.

По слизькому камінню вони перебралися через багнюку Декейтерської вулиці й далі рушили Персиковою, де людей поменшало. Невдовзі дісталися каплиці Веслі, біля якої Скарлет зупинилась була перевести подих того дня в 64-му році, коли бігла по доктора Міда; вона глянула на каплицю й засміялася на весь голос, коротко й гірко. Мамка блимнула на неї підозріливим поглядом, але так і не задовольнила своєї допитливості. А Скарлет згадала, який жах її пройняв у той день, і погордливо скривилася до самої себе. Страх тоді обснував її всю, роз’їдав зсередини — вона боялась янкі, боялася близьких пологів Мелані. Тепер їй було дивно, як вона могла піддатися страхам, немов дитина, настрахана незвичним гамором. Справді-бо, яким дитям вона була, гадаючи, ніби янкі, пожежа, поразка Півдня — це найгірше, що може її спіткати! Які це дрібниці проти смерті Еллен і розумового розладу Джералда, проти голоду й холоду, виснажливої праці й повсякчасного кошмару через непевність у завтрашньому дні. Як легко було б їй тепер виявити мужність перед обличчям ворожої армії, але як важко протистояти тій небезпеці, що загрожувала Тарі! Ні, вона вже більш нічого не боятиметься в житті, окрім злиднів.

Ззаду показалася закрита карета, і Скарлет ступила на край хідника, щоб побачити, чи це не хтось із знайомих, бо до будинку тітоньки Туп лишалося ще кілька кварталів. Карета вже порівнялася з ними, Скарлет і Мамка нахилилися наперед, Скарлет навіть зобразила усмішку, готова привітатись, коли це у віконці промайнула жіноча голова — руда аж червона — в гарній хутряній шапочці. Обидві жінки зразу ж упізнали одна одну, і Скарлет відсахнулася назад. То була Краля Вотлінг: Скарлет ще встигла за коротку мить помітити зневажливо скривлене її лице. І треба ж таке, що перше знайоме обличчя, побачене в місті, виявилося Кралине!

— Хто це? — з підозрою запитала Мамка.— Вона впізнала вас, але не привіталася. І я ще зроду ні в кого не бачила такої барви волосся. Навіть у Тарлтонів такого не було. Воно... чи не фарбоване?

— Фарбоване,— підтвердила одним словом Скарлет, наддаючи ходи.

— То ви знаєтеся з фарбованою жінкою? І хто ж вона гака, ану-но скажіть!

— Вона з тих, кого звуть пропащими жінками,— коротко відповіла Скарлет.— І даю тобі слово, що я з нею не таюся, тож заспокойся врешті.

— Боже милосердний! — вихопилось у Мамки, яка від подиву навіть рота розтулила, з неабиякою цікавістю дивлячись услід кареті. Вона ж не бачила жодної пропащої жінки, відколи проживала з Еллен у Саванні, а це понад двадцять років тому, і тепер щиро шкодувала, що не придивилася до Кралі пильніше.

— І ще й виряджена як, і гарна карета, і кучер у неї,— промурмотіла Мамка.— І що це Господь Бог собі думає? Дозволяє лихим жінкам отако жити, коли ми, люди чесні, ходимо голодні та босі.

— Господь давно вже облишив про нас думати,— люто кинула Скарлет.— Тільки не кажи мені, що мама перевернеться в могилі, чуючи мої слова.

Вона хотіла б відчувати себе чеснотливішою і взагалі праведнішою за Кралю, але не випадало. Бо ж якщо її план здійсниться, вона може опинитись у такому самому становищі, як і Краля, і стати утриманкою того самого чоловіка. І хоч Скарлет анітрохи не шкодувала за своїм рішенням, побачити саму себе в правдивому світлі було аж ніяк не приємно. «Не думатиму про це зараз»,— сказала вона собі, прискорюючи ходу.

Проминули ту ділянку, де раніше стояв будинок Мідів — від нього лишились тільки дві кам’яні сходинки та стежка, що провадила в нікуди. На місці будинку Вайтінгів теж була гола земля. Навіть каміння підмурівку й цегляний димар зникли, лише видніли сліди фургонів, якими вивозили камінь та цеглу. А ось цегляний дім Елсінгів зберігся, ще й мав новий дах і новий другий поверх. Заселеним здавався і будинок Боннелів попри всю свою вбогість — адже полагоджений він був абияк і покритий зверху грубими дошками замість гонту. Але жодної живої душі не видно було в цих двох будинках — ані у вікні, ані на ганку, з чого Скарлет навіть зраділа. Вона зараз не мала найменшої охоти з ким-небудь розмовляти.

Нарешті з’явилася на видноті нова шиферна покрівля й стіни з червоної цегли будинку тітоньки Туп, і серце Скарлет стрепенулося. Який милостивий був Бог, що не ушкодив дім надміру — бо хто б його відбудовував? Із двору саме виходив дядько Пітер з базарним кошиком через руку; коли він побачив Скарлет і Мамку, які стомлено простували вулицею, широка недовірлива усмішка освітила його чорне обличчя.

«Я б розцілувала цього старого дурня, така я йому рада»,— подумала Скарлет і весело гукнула:

— Ану-но мерщій діставай тітоньчину «непритомну пляшку», Пітере! Бо це і справді я!

Цього дня на вечерю в тітоньки Туп були неминучі мамалига й сушений горох, і Скарлет, споживаючи їх, присяглася подумки, що з її столу назавжди зникнуть ці дві страви, коли вона розживеться на гроші. І хоч би якою ціною, а гроші вона роздобуде, і матиме їх не тільки на сплату податків за Тару. Сяк чи так, рано чи пізно, але в неї буде багато грошей, навіть якщо задля цього доведеться вчинити й убивство.

При жовтому світлі лампи у вітальні вона розпитувала Туп про її фінансовий стан, нишком сподіваючись — а що, як Чарлзова рідня спроможеться позичити їй потрібні кошти? Скарлет не дуже й крилася зі своїми розпитами, але стара, зрадівши родичці, з якою може розважити душу, навіть не помічала, що у неї просто вивідують певні дані. Зі слізьми на очах Туп стала детально викладати свої знегоди. Вона й сама не знала, де поділись її ферми, і нерухомість у місті, і гроші, але факт, що все кудись розпливлося. В усякому разі, так запевняв сестру «братчик Генрі». Він не мав змоги сплатити податок за її маєтність. Усе, крім будинку, в якому вона живе, розвіялось на порох, та й цей будинок — про що Туп ніколи не забувала — зовсім їй не належить, а становить спільну власність Мелані й Скарлет. За нього «братчик Генрі» якось уже зібрався з грішми й таки сплатив податок. На прожиття він, правда, дає їй щомісяця дещицю, і вона, як це не принизливо, мусить брати в нього гроші, бо ж інакше й не проживе.

— Братчик Генрі каже, що не знає, як стулить кінці з кінцями, такий тягар на нього звалився, та й податки височезні, хоча він, мабуть, прибріхує: грошей у нього тьма-тьменна, він просто мені не дуже хоче давати.

Але Скарлет знала, що дядечко Генрі не прибріхує: про це свідчили його листи, які вона одержала з приводу Чарлзової власності. Старий правник мужньо боровся, щоб зберегти для Вейда і Скарлет бодай будинок та земельну ділянку, де раніше стояв склад. І йому зовсім не легко було сплачувати за неї податки.