Розділ «Частина четверта»

У сірому присмерку вітальні вона рішуче ринула в бій з трьома путами, що найвладніше обсновували її душу: згадками про Еллен, заповідями віри й почуттям до Ешлі. Вона розуміла, що сам перебіг цих думок мусив би видатись відразливим матері навіть там, де вона тепер, безперечно, перебуває — на райських високостях. Розуміла й те, що перелюб — смертельний гріх. Як і те, що, вчинивши його, вона б стала подвійною відступницею, бо зрадила б своє тіло і кохання до Ешлі.

Але всі ці міркування меркли під натиском безжально холодного розрахунку й безвиході ситуації. Еллен була мертва, а смерть, можливо, дає змогу інакше подивитись на життя. Релігія забороняє перелюб під страхом пекельних мук, та коли церква гадає, що вона не піде на що завгодно, аби врятувати Тару й своїх близьких від голоду... ну, то вже справа церкви. А її це зовсім не тривожить. Принаймні зараз. Що ж до Ешлі... Ешлі ж не схотів її. Хоча ні — хотів! Спогад про його гарячі уста незаперечно свідчив, що це так. Але він ніколи не втече з нею. Дивно, що втеча з Ешлі зовсім не здавалась їй гріхом, а от коли вона щось таке вчинить з Ретом...

У похмурих сутінках цього вечора Скарлет наблизилась до кінця довгої дороги, яка почалася тієї ночі, коли впала Атланта. Вона ступила на цю дорогу розпещеним, егоїстичним дівчам, юним, сповненим почуттів і трохи приголомшеним перед лицем життя. Тепер, наприкінці цієї дороги, від того дівчати нічого не лишилося. Недосит і тяжка праця, страх і постійна напруженість, жахіття війни й жахіття Реконструкції позбавили її внутрішньої теплоти, юності й ніжності. Осердя її душі обросло твердою шкаралущею, що день у день, шар за шаром грубшала протягом цих нескінченних місяців.

Але до сьогодні ще дві надії підтримували духовну силу Скарлет. Вона мала надію, що як скінчиться війна, життя поступово ввійде у свою звичну колію. Мала надію, що з поверненням Ешлі життя її набере якогось нового сенсу. А тепер обидві ці надії пішли за вітром. Поява Джонаса Вілкерсона перед будинком Тари змусила її усвідомити, що для неї, як і для всього Півдня, війна ніколи не скінчиться. Найзапекліші бої, найжорстокіші порахунки тільки-но починаються. А Ешлі навік ув’язнили слова, дужчі за будь-яку в’язницю.

Її сподівання на мир розвіялись, як розвіялись і сподівання на Ешлі, і все це в один день,— здавалося, остання шпарина в тій шкаралущі замкнулася й затвердла. Скарлет спіткало те, проти чого її перестерігала бабця Фонтейн: вона стала жінкою, яка пізнала в житті найстрашніше і якій уже нічого боятись у житті. Ані самого життя, ані матері, ані втрати кохання, ані громадського осуду. Тільки голод чи кошмарне видиво голоду може викликати в ній страх.

Тепер, коли вона відгородилася від усього, що пов’язувало її з тими давніми днями, з тією давньою Скарлет, дивовижна якась легкість і свобода прийшли до неї. Вона зважилася на щось певне і, хвалити Бога, анітрохи не боїться. Втрачати їй нічого, все вже обмірковано.

Якщо вдасться звабити Рета на шлюб, усе буде чудово. Але якщо ні... ну що ж, вона й тоді роздобудеться на гроші. На коротку хвильку вона задумалася, просто собі так поцікавившись, якою має бути коханка. Чи вимагатиме Рет, щоб вона перебралася до Атланти, де, кажуть, живе та його Краля Вотлінг? Якщо їй доведеться залишитись в Атланті, він муситиме добре за це заплатити — саме стільки, щоб Тара не потерпіла від її відсутності. Скарлет була цілковитим неуком, коли йшлося про інтимний аспект чоловічого життя, тому й не уявляла, в чому саме полягатимуть її обов’язки. А що, коли у неї з’явиться дитина? Це було б просто жахливо!

«Не думатиму про це зараз. Подумаю опісля»,— і вона відсторонила небажані думки углиб свідомості, щоб не підважувати своєї рішучості. Домашнім вона скаже ввечері, що їде до Атланти позичити грошей або ж заставити маєток, якщо інакше не можна буде. Більш нічого їм знати не треба до того прикрого дня, коли все й так вийде на люди.

Перекинувшись думками на конкретні дії, вона піднесла голову й випросталась. Вона розуміла, що так легко їй не домогтися задуманого. Раніше це Рет запобігав у неї прихильності, тоді як вирішувала вона. Тепер же вона виступатиме в ролі прохачки, а прохачка не може накидати умов.

«Але я не приїду до нього прохачкою. Я з’явлюся королевою, що милостиво вділяє ласки. Правди він ніколи не дізнається».

Скарлет підійшла до високого трюмо і, закинувши голову, подивилась на себе. У потрісканій золоченій рамі перед нею стояла незнайомка. Враження було таке, наче вона вперше за цілий рік бачить свій образ у дзеркалі. Насправді вона заглядала в дзеркало щоранку — переконатись, чи чисто вмилася, чи добре зачесала волосся,— але що її обсідали всякі клопоти, то не дуже було коли приглядатися до самої себе. А тепер перед нею була якась незнайомка! Бо ж не може бути, що ця жінка з запалими щоками і є Скарлет О’Гара! У Скарлет О’Гари привабне, кокетливе, життєрадісне личко. А на цьому обличчі ніякої приваби й ні сліду завжди властивих їй чарів. Це обличчя бліде й напружене, чорні брови над ледь розкосими зеленими очима гострими лініями розбігаються вгору на тлі білої шкіри, мов крила переляканого птаха. І щось тверде й запекле в ньому.

«Та мені ж нічим привабити Рета! — подумала вона, і знов її охопив розпач.— Я ж така, як скіпка... просто страх!»

Вона поплескала себе по щоках, шарпливо намацала ключиці, відчуваючи, як вони випинаються під блузкою. І груди у неї тепер такі маленькі — зовсім як у Мелані. Доведеться підкладати в ліфчик подушечки, щоб груди здавалися більшими, хоч вона завжди зневажала дівчат, які вдаються до таких щтучок. Подушечки! Це привело їй на пам’ять інше: її одежу. Вона опустила погляд на своє плаття, розправила латані складки внизу. Ретові подобаються жінки, добре й модно вдягнені. Скарлет зажурено згадала зелену сукню з оборками, в якій уперше з’явилася на людях після жалоби,— на ній був ще зелений капелюшок з пір’ям, подарунок Рета,— згадала, якими компліментами він тоді обсипав її. Згадала й червону кратчасту сукню Еммі Слеттері, її оздоблені червоним чобітки з китичками й плаский капелюшок, і від заздрощів пройнялася ще дужчою ненавистю до цієї пройди. Хай воно й претензійне, але ж усе новеньке й модне, таке, що очей не відведеш. А їй же самій так хотілося привертати загальну увагу! Надто ж увагу Рета Батлера! Бо як він побачить її у старій сукні, відразу здогадається, що справи у Тарі кепські. А він нізащо не повинен про це здогадатись.

І як вона могла бути такою дурепою — сподіватися, що, з’явившись в Атланті, враз його й завоює, коли в неї така худюща шия, голодні котячі очі й лахміття на плечах! Якщо вона, навіть бувши у всеозброєнні своєї вроди, маючи на собі найгарніше вбрання, не спіймала його в шлюбні сильця, то хіба можна на це сподіватись тепер, коли вона така змарніла й одягнена в дрантя? Адже якщо вірити листам тітоньки Туп, у нього грошей більше, ніж у будь-кого в Атланті, і він може вибрати собі хоч яку красуню, доброчесну чи й ні. «Але нехай,— понуро подумала вона,— зате в мене є щось таке, чого більшість красунь взагалі не має: завзяття боротися до кінця. А коли б мені ще ладно вбратись...»

Проте в Тарі не лишилося жодної ладної сукні — всі були лицьовані-перелицьовані й латані-перелатані.

«І нема на це ради»,— подумала вона, безнадійно дивлячись собі під ноги. На підлозі лежав оксамитовий килим Еллен, що був кольору зеленого моху, поки не вицвів, не став зачовганий, потертий і подертий — бо стільки ж чоловік спало на ньому! — і вигляд цього килима ще дужче її засмутив: Тара така сама була обшарпана, як і вона. Присмерк у приміщенні гнітюче діяв на Скарлет, і вона, підійшовши до вікна, підняла раму, розчахнула віконниці й впустила до кімнати останні промені призахідного зимового сонця. Потім причинила вікно й прихилилась головою до оксамитових портьєр, втупивши погляд через порожній вигін туди, де чорні кедри стояли над родинним кладовищем.

Портьєри були такої зеленої барви, як мох, гладенькі й ледь-ледь лоскітливі, і вона з приємністю потерлась об них щокою, мов кицька. А тоді раптом придивилась до них ближче.

За хвилину вона вже тягла через кімнату важкого столика з мармуровою стільницею, його заіржавілі коліщатка скрипуче опиралися. Підкотивши столика під вікно, вона підібрала полу, вилізла на нього й, звівшись навшпиньки, спробувала дотягтись до масивного карнизу. А що було надто високо, то вона так різко шарпнула портьєру, аж цвяхи повилітали, і портьєра й карниз, усе вкупі, з грюкотом упали додолу.

Ту ж мить немов чудом яким двері вітальні прочинилися, і показалось широке чорне обличчя Мамки, кожна зморшка якого свідчила про ревну цікавість і найглибшу підозру. Несхвальний погляд її зупинився на Скарлет, яка ще стояла на столику, підібравши сукню вище колін, щоб зручніше зіскочити на підлогу. Збуджений і тріумфуючий вигляд Скарлет одразу занепокоїв Мамку.

— Нащо це вам знадобилися по’тьєри міс Еллен? — суворо поспитала вена.