Розділ «Частина четверта»

— Знаєте, мем, я дуже радий це чути. Тара — моя домівка, і я хочу туди вернутись. А як війна кінчилась, п’лковник і каже мені: «Ти, Семе, їдь зі мною на Північ. Я тобі добре платитиму». І знаєте, мем, як і всім неграм, мені дуже кортіло побачити, що воно таке, ця свобода, перед тим як вернутись додому. І я поїхав на Північ з п’лковником. Справді, мем, ми побували у Вашингтоні і Нуйорку, а тоді й у Бостоні, де п’лковник мешкав. Атож, мем, я — мандрівний негр! І знаєте, міс Скарлет, на тих вулицях в янкі так повно коней і карет, що й пальця ніде встромити! Я все боявся, щоб мене не переїхали!

— А як тобі сподобалось на Півночі, Семе?

Сем почухав кучеряву потилицю.

— І сподобалось, і не сподобалось. П’лковник, він гарний чоловік, що й казати, і негрів розуміє. Але його жінка — то зовсім інше. Його жінка, вона як побачила мене вперше, то й каже до мене: «Місте’». Атож, мем, так і сказала, а я, як почув, ледь крізь землю не провалився. П’лковник, він сказав їй, щоб зверталася до мене «Сем», і вона потім так уже й робила. Але всі ті янкі, як хто вперше мене бачив, усі зверталися: «Місте’ О’Гара». І все просили, щоб я сідав з ними поруч, наче я їм рівня. Але ж я зроду не сидів з білими людьми і вже застарий цього вчитися. Вони ставились до мене, наче я такий самий, як вони, міс Скарлет, але в душі не любили мене, бо вони взагалі негрів не люблять. І ще вони сміялися з мене, що я такий здоровий. І все допитувались про собак, як мене цькували ними, та як батогом мені діставалося. Але ж, Госп’ди, міс Скарлет, на мене зроду ніхто не знімав батога! Ви ж знаєте, місте’ Джералд нікому б не дозволив ударити тако’ негра, як я,— коли за мене так дорого заплачено!

Я казав їм, як добре ставилася міс Еллен до негрів, як вона цілий тиждень сиділа біля мене, коли я мав запалення легень,— а вони не вірили. І так я, міс Скарлет, скучив за міс Еллен і за Тарою, що вже більш не міг витримати, і одного вечора покинув їх і побравсь у рідні сторони. І в товарних вагонах доїхав аж до ’Ланти. А як ви купите мені квиток до Тари, я буду ті’ки радий, що доберусь додому. І буду радий знову побачити міс Еллен і місте’ Джералда. Вистачить мені цеї свободи. Я хочу, щоб мене годували як треба і кожен день, і казали мені, що робити й що не робити, і гляділи, коли я хворий. Що, як я знову схоплю запалення легень? Хіба та пані-янкі стала б мене глядіти? Ні, мем! Вона може звертатись до мене «місте’ О’Гара», а от глядіти мене вона не буде. А міс Еллен — вона глядітиме мене, як я занедужаю... Але що з вами, міс Скарлет?

— Тато й мама обоє померли, Семе.

— Померли? Нащо ви так жартуєте, міс Скарлет? Не треба так зі мною!

— Я не жартую. Це правда. Мама померла, коли Шерманові солдати прийшли до Тари, а тато... він помер ось у червні місяці. Ой, не плач, Семе. Будь ласка, не треба! Якщо ти заплачеш, я теж почну плакати. Не треба, Семе! Я просто не витримаю. Облишмо це. Я тобі розповім про все це якось іншим разом... У Тарі живе тепер міс Сьюлін, вона вийшла заміж, чоловік у неї дуже гарний — містер Вілл Бентін. А міс Керрін, вона...— Скарлет примовкла. Та їй увік не пояснити цьому заплаканому велетневі, що таке монастир.— Вона тепер оселилася у Чарлстоні. А от Порк і Пріссі — в Тарі... Та годі вже, Семе, висякай носа. То ти справді хочеш добратись додому?

— Так, мем, ті’ки там уже не так буде, як нема міс Еллен, і...

— Семе, а може, ти залишився б в Атланті й пішов на роботу до мене? Мені якраз треба кучера, до зарізу треба, бо тут скрізь так багато лихих людей розвелося!

— Це правда, мем, кучера вам таки треба. Я от і сам х’тів вам сказати, що не годиться ’дній так їздить, міс Скарлет. Ви й гадки не маєте, які негри недобрі тепер зробилися, а собливо ті, що тут у Наметищі. Вам самим так небезпечно. Я тут лише два дні, а вже чув, що вони про вас кажуть. А вчора, як ви проїжджали й ті чорні чортячки верещали на вас, я розпізнав, що то ви, ті’ки ви надто швидко їхали, і я не здужав за вами підбігти. Але тим поганкам я таки добре полатав боки! Атож. Ви хіба не бачите, що сьо’дні ані одної з них нема?

— Та я це побачила, і дуже тобі вдячна, Семе. Ну то як, погодишся бути у мене за кучера?

— Я дякую, мем, але все-таки мені краще вернутися до Тари, міс Скарлет.

Здоровань Сем стояв, потупившись долі, і пальцем ноги виводив кривуляки в дорожній пилюзі. Щось йому виразно муляло.

— А то ж чому? Я добре тобі платитиму. Ти повинен лишитися в мене.

Його широке чорне обличчя, простакувате й безпосереднє, як у дитини, обернулося до неї, і вона побачила в ньому страх. Він присунувся ближче, нахилився над бричкою і прошепотів:

— Міс Скарлет, мені тра тікати з ’Ланти. Як я доберусь до Тари, там мене вже не знайдуть. Я... я вбив людину.

— Негра?

— Ні, мем. Білого. Солдата-янкі. І мене вже розшукують. Ось чого я тут, у Наметищі.

— А як це в тебе вийшло?