Розділ «Частина четверта»

Під’їжджаючи ближче до стежки, що поміж голих дерев слалася вниз до струмка, над яким було так зване Наметище, Скарлет прицмокнула на коня, щоб жвавіше біг. Їй щоразу ставало трохи страшнувато, коли вона проминала це нагромадження брудних і гидких наметів, які недавно ще служили військовим, та валькованих халуп. Ця місцина мала найлихішу славу в Атланті й околиці, бо в цьому баговинні селилися безпритульні негри, чорні повії та й дехто з білих злидарів, найнеприкаяніші з них. Подейкували, що тут знаходили собі сховок чорні й білі злочинці, і солдати-янкі саме сюди передусім навідувалися, коли їм треба було когось знайти. Стрілянина й різанина траплялися тут так часто, що власті майже ніколи не розслідували таких випадків, а полишали мешканцям селища самим залагоджувати свої непевні стосунки. Неподалік у лісі стояла гуральня, де гнали з кукурудзи дешеву горілку, і ввечері над струмком на всі боки розлягався п’яницький вереск та лайка.

Навіть янкі визнавали, що це місце чумне і що його треба б знести, але ніяких заходів до цього не вживали. Городяни Атланти й Декейтера, змушені послуговуватись цією дорогою, голосно висловлювали своє обурення. Чоловіки, проїжджаючи повз Наметище, витягали пістолети з кобур, а пристойні жінки ніколи з доброї волі не їздили тут, навіть під захистом своїх чоловіків, бо при дорозі звичайно сиділи п’яні шльондри й вигукували всякі соромітні слова та образи.

Поки поруч був Арчі, Скарлет і не думала про Наметище: навіть найнахабніша негритянка при ньому не наважилася б її ображати. Але відколи вона почала їздити сама, сталося вже чимало прикрих дражливих пригод. Щоразу, як Скарлет проїздила, потіпахи-негритянки, здавалося, випробовували на ній свою дотепність в образливих слівцях. А вона могла тільки мовчати, хоч у душі й кипіла з люті. Навіть сусідам чи родичам не варто було звірятися зі своїми клопотами, бо від сусідів почула б зловтішне: «Та чого ж іншого ви сподівалися?» Ну, а родичі знов напосілися б на неї, щоб кинула ці свої поїздки, на що вона не погодилася б ні в якому разі.

Сьогодні, хвала небу, не видно було на дорозі цих задрипанок! Проминаючи стежку, що збігала до селища, Скарлет бредливо глянула на купу приземкуватих халуп, освітлених скісним промінням надвечірнього сонця. Повівав холодний вітер, і до неї донеслися змішані запахи деревного диму, смаженої свинини й нечищених нужників. Обернувшись убік, вона хвисьнула коня віжками, аби швидше проїхати цей закрут на дорозі.

Вона вже думала полегшено перевести подих, аж це з переляку серце в неї підскочило мало не до горла, коли з-за великого дуба на дорогу безгучно виступив здоровило-негр. Скарлет хоч і злякалась, але не розгубилася, а миттю зупинила коня й вихопила Френків пістолет.

— Чого тобі треба? — вигукнула вона якомога суворіш. Дебелий негр знову шаснув за дерево і звідти озвавсь переляканим голосом:

— На Бога, міс Скарлет, не стріляйте, це Здоровань Сем!

Здоровань Сем! З хвильку Скарлет не могла второпати, хто то. Здоровань Сем, наглядач із Тари, якого вона востаннє бачила у дні облоги? Якого біса він тут...

— Вийди на видноту, щоб я побачила, чи ти справді Здоровань Сем!

Негр з осторогою виступив з-поза свого захистку, босоногий обшарпанець-велет у бавовняних штанях і синьому мундирі армії янкі, закуцому й завузькому, як на його кремезну статуру. Переконавшись, що це таки Здоровань Сем, вона сховала пістолета за обшивку й широко всміхнулася.

— О Семе! Яка я рада тебе бачити!

Сем підскочив до брички, від радості закотивши очі й бликаючи білими зубами, і схопив її простягнуту руку своїми чорними лаписьками, здоровими, як два окости. Його язик, рожевий, наче кавунний м’якуш, вистромився з рота, а сам він, нестямно зраділий, аж підскочив і завихляв тілом — так кумедно, мов англійський дог.

— Мій Боже, як же то любо рідну душу побачити! — скрикнув він, міцно стискуючи руку Скарлет, що аж здавалося, ось-ось кістки захрумтять.— Але відки у вас сті’ки злості, що ви в людей пістолетом тицяєте, міс Скарлет?

— Знаєш, Семе, так багато тепер лихих людей розвелося на світі, що без пістолета не можна. А от що ти робиш у цьому бридкому Наметищі, ти ж порядний негр! І чого ти не прийшов у місто до мене?

— Госп’ди, міс Скарлет, та я зовсім не живу тут. Я ті’ки забрів сюди на який час. Я б нізащо не погодився тут жити. Та я зроду не бачив таких поганих негрів, як отут. І я й не знав, що ви в ’Ланті. Я думав, ви у Тарі. І я х’тів, як ті’ки зможу, вернутись додому до Тари.

— А від часу облоги ти жив в Атланті?

— Ні, мем! Я мандрував! — Він випустив її руку, і вона насилу випростала долоню, перевіряючи, вціліли кістки чи ні.— Пам’ятаєте, як ви ’станньо мене бачили?

Скарлет пригадався той спекотний день перед початком облоги, коли вона з Ретом сиділа в колясці, а гурт негрів із Семом на чолі простував курною вулицею до шанців, виспівуючи «Зійди, Мойсею». Вона кивнула головою.

— Ну, так ото я працював, як кінь,— землю копав, мішки піском насипав до тої пори, як конфед’рати покинули ’Ланту. У нас кап’тан був жентмен, він казав мені, що робити, і коли його вбило і не було кому сказати Семові, що робити, то я заліг у кущах, Я думав — спробую додому добратись, до Тари, але почув, що все круг Тари спалено. Та я й не знав дороги додому, і боявся патрулів, щоб не забрали мене, бо ж я ніяко’ паперу не мав. Тоді прийшли янкі, і там був один жентмен-янкі, п’лковник, він приглянувсь ближче й узяв мене до себе, коня йому глядіти й чоботи чистить. Атож, мем. І я що — я кирпу загнув, коли став служкою при домі, як Порк, хоч я всьо’ ті’ки до роботи на полі. І я так і сказав п’лковникові, що я ж до роботи на полі, а він... Та що, міс Скарлет, коли янкі такі нетямущі! Він і не второпав, яка тут різниця! Тож я лишився при ньому, і подався до Саванни з цим, коли генерал Шерман туди рушив, і — Боженьку мій, міс Скарлет,— я зроду такого жаху не бачив, як дорогою до Саванни! І крали, й палили... А чи й Тару спалили, міс Скарлет?

— Хотіли підпалити, але ми прибили вогонь.