Розділ «Частина четверта»

— Але це борошно й кава місте’ Джонні, його власні,— перелякано промурмотіла Ребекка.

— Містера Джонні, де б пак! Шинка, мабуть, теж його власна. Роби, що тобі велено. Ну, не барись! А ти, Джонні Геллегер, пройди зі мною до брички.

Вона перетнула замотлошений двір і сіла в бричку, з похмурим задоволенням спостерігши тим часом, як в’язні накинулися на шинку, пожадливо шматуючи м’ясо й запихаючи до рота. Вони наче боялися, що його ось-ось відберуть у них.

— Ну, ти й погань, якої пошукати! — скипіла Скарлет на Джонні, що став біля колеса, збивши капелюха з вузького лоба на потилицю.— Розплатишся зі мною за всі вкрадені харчі. Віднині я буду привозити припаси кожен день, а не замовлятиму раз на місяць. Тоді ти не зможеш мене ошукувати.

— Але мене вже тут не буде.

— Ти що, збираєшся кидати роботу?

Ту мить у Скарлет мало не зірвалося з язика: «Ну й чеши звідси, полотном дорога!» — однак холодна рука розважливості стримала її. Що вона робитиме, як Джонні забереться геть? Тепер тартак дає деревини вдвічі більше, ніж за Г’ю. А ще ж вона якраз дістала велике замовлення, найбільше за весь час, і до того ж невідкладне. Цей ліс будь-що-будь треба доправити до Атланти. І якщо Джонні покине роботу, де вона знайде іншого управителя?

— А й кидаю. Ви настановили мене сюди на повну відповідальність і сказали, що хочете тільки одного: щоб я давав якомога більше деревини. Ви тоді не казали мені, як тут справлятись, і я не збираюся тепер про це у вас питати. Як я виробляю тут стільки деревини — вас не стосується. Ви не можете нарікати, що я не виконую угоди. Я даю вам прибутки і відробляю свою платню, ну й дещо зверх того собі маю. А тут ви приходите, встряєте до всього, розпитуєте, підриваєте мій авторитет у цих людей. Як тепер мені вимагати від них роботи? І чим це їм зашкодить, коли котрогось там відшмагаю? Цим ледацюгам ще й не так треба. Що з того, що їх не відгодовують і з ними не панькаються? Вони нічого кращого й не варті. Отож або ви глядітимете свого діла, а я свого, або я сьогодні ж забираюся відси.

Його гостре маленьке личко було ще твердіше, ніж будь-коли, і Скарлет трохи розгубилася. Як їй бути, коли він сьогодні-таки й кине роботу? Не може ж вона сидіти тут цілу ніч і стерегти в’язнів!

Це її вагання явно проступало у неї в очах, бо вираз обличчя у Джонні трохи змінився, став не такий уже затятий. А коли він заговорив, у голосі почулися примирливі нотки.

— Вже пізно, місіс Кеннеді, і вам пора додому. Ми не будемо сваритись через ці дрібні непорозуміння, ге ж? Скажімо, ви стягнете десять доларів з моєї платні за наступний місяць, і ми квити.

Скарлет мимохіть перевела погляд на гурт бідолах, що захланно пожирали шинку, і подумала про недужого в холодній халупі. Треба-таки здихатися Джонні Геллегера. Він злодюга й нелюд. Хто й зна, як він поводиться з в’язнями, коли її нема близько. Хоча все-таки він спритник, а вона, Бог свідок, якраз такого й потребує. Ні, не можна зараз його вигнати. Він же робить для неї гроші. Вона просто має простежити, аби в’язні діставали з харчів усе, ідо належиться.

— Я вирахую з твоєї платні двадцять доларів,— заявила вона.— А вранці приїду, і ми ще про це поговоримо.

Скарлет підібрала віжки. Але вона знала, що ні завтра, ні післязавтра ніяких подальших розмов про це не буде. Вона знала, що на цьому питання вичерпалось, і знала, що й Джонні це знає.

Скарлет їхала путівцем, що виводив на Декейтерську дорогу, і в душі у неї сумління боролося з жагою грошей. Вона розуміла, що не годиться віддавати людські життя на поталу цьому коротунові-недолюдку. Якщо він доведе когось із них до смерті, провина рівною мірою впаде і на неї, бо ж вона тримала його й тоді, коли дізналась, який він жорстокий. Але, з другого боку... з другого боку, і злочинцями нема чого людям робитись. Якщо вони переступили закон і на цьому попалися, то так їм і треба. Це почасти знімало тягар з її сумління, хоч поки вона їхала дорогою, понурі виснажені обличчя в’язнів знов і знов поставали у неї перед очима.

«А, подумаю про них опісля»,— вирішила вона і, заславши цю думку в глухий закуток своєї пам’яті, захряснула за нею двері.

Сонце вже зайшло, і ліс навколо почала огортати пітьма, коли Скарлет доїхала до закруту дороги над Наметищем. З настанням сутінок відчутно постуденіло, а у темній лісовій гущині розгулявся холодний вітер, і було чути, як потріскує голе гілля й шелестить сухе листя. Вона ніколи не бувала такої пізньої пори сама за містом, і її доймала тривога, хотілось швидше опинитися вдома.

Оскільки Здорованя Сема ніде не було видно, Скарлет зупинила бричку й занепокоєно подумала, чому його нема, чи не схопили його янкі. Аж це почулася чиясь хода на стежці від Наметища, і Скарлет полегшено зітхнула. Ну, вона вже вибештає Сема, що змусив її чекати!

Але з-за повороту з’явився зовсім не Сем.

З’явилися двоє: обшарпаний довготелесий білий і приземкуватий негр з плечима й грудьми, як у горили. Скарлет блискавично уперіщила віжками коня й вихопила пістолет Кінь був рушив трюхцем, та враз настрахано сахнувся вбік, коли білий скинув угору руку.