Розділ «Частина друга»

В ту секунду все, що вона збиралася сказати йому при зустрічі, геть вилетіло у неї з голови. Лише через кілька годин вона усвідомила, що він же не поцілував її в уста. Тоді вона гарячково заходилася думати, а як би він повівся, коли б вони зустрілися віч-на-віч? Чи схилився б своєю стрункою постаттю над нею, притис до себе й підніс угору й так тримав би довго-довго? Їй приємно було це думати, і вона повірила, що саме так би й сталося. Але попереду ще цілий тиждень, на все вистачить часу! Звісно, що випаде така хвилина, коли вони будуть наодинці, тоді вона скаже йому: «А пам’ятаєш наші прогулянки верхи глухими стежками, яких не знав ніхто, крім нас?», «А пам’ятаєш, як світив місяць того вечора, коли ми сиділи на сходинках Тари і ти розказував мені отого вірша?» (Боже, але як же називався він, до речі?), «А пам’ятаєш, як я була підвернула ногу, і ти у смерку ніс мене додому на руках?».

Таж так багато було подій, про які вона може почати розмову словами: «А пам’ятаєш?..»! Так багато дорогих згадок, що могли б оживити в його пам’яті ті чарівні дні, коли вони роз’їжджали по всій окрузі, безтурботні, мов діти,— ті дні, коли ще не з’явилася на сцені Мелані Гамільтон! І коли вони говоритимуть про це, вона, можливо, вичитає в очах Ешлі проблиск давнього почуття, якийсь натяк, що попри ту перепону, якою став між ними його шлюб з Мелані, він досі кохає її. Що він кохає її так само гаряче, Як і того дня, коли на пікніку з уст у нього зірвалося зізнання. Вона не замислювалася, що буде далі, коли Ешлі прямо скаже їй про своє почуття. З неї вистачить і того, що вона упевниться в його коханні... Так, вона готова почекати, нехай собі Мелані натішиться притисканням до його плеча й слізьми. Її час ще прийде. Та й що врешті-решт ця Мелані може знати про кохання?

— Дорогенький, у тебе вигляд, як у голодранця,— мовила Мелані, коли перше збудження уляглося.— Хто тобі лагодив форму, і чому понашивали на ній сині латки?

— А я думав, що виглядаю цілком хвацько,— відказав Ешлі, оглядаючи своє вбрання.— Порівняй лиш мене з цими ось ланцями, і ти зразу оціниш мене належним чином. Форму лагодив мені Моз, і дуже добре з цим упорався, коли зважити, що до війни він і голки в руках не тримав. А щодо синіх латок, то якщо маєш вибирати: або дірки на штанях, або клапті з мундиру супротивника... власне, тут і нема ніякого вибору. А замість того щоб обзивати мене голодранцем, ти ще дякуй небу, що я не прийшов додому босоніж. Тиждень тому мої чоботи остаточно розвалилися, і я мусив би вертати додому, обмотавши ноги мішковиною, якби не пощастило нам підстрелити двох вивідачів-янкі. Чоботи одного з них виявились якраз на мене.

І він витяг свої довгі ноги у приношених високих чоботях, аби всі могли ними помилуватись.

— А ось мені чоботи другого не дуже підійшли,— докинув Кейд.— Вони на два номери менші за мій розмір, у них я мов калічка. Зате, правда, вернуся додому пристойно взутий.

— Але ти не подумав, живолуп нещасний, що комусь із нас вони краще б придалися,— сказав Тоні.— У нас, Фонтейнів, ноги маленькі, як у справжніх аристократів, і нам вони були б саме якраз. Сили пекельні, та мені сором на очі матері показатись у цих шлапаках! До війни вона й чорнюкові не дозволила б таких узути.

— Не журися,— заспокоїв його Алекс, кидаючи погляд на Кейдові чоботи.— Ми стягнемо їх з нього у поїзді, поки їхатимем додому. Перед очі матері стати — це ще нічого, але щоб мене чор... я хочу сказати — мене не дуже тішить, що Діміті Манро побачить, як у мене пальці вилазять.

— Але ж це мої чоботи! Я перший про це заявив,— заперечив Тоні, вже суплячись на брата. На щастя, втрутилася Мелані і, упереджуючи можливу бійку, якими так славились Фонтейни, поспішила вкоськати обох.

— Я хотів похвалитися перед вами, дівчата, широкою бородою,— заявив Ешлі, засмучено потираючи підборіддя, де ще видніли подряпини від бритви.— Така була розкішна борода — коли хочете знати, незгірша, ніж у Джеба Стюарта чи Натана Бедфорда Форреста. Але коли ми прибули до Річмонда, ці два лобурі,— він показав на Фонтейнів,— вирішили, що як вони обдерли свої бороди, то й мені треба так само. Вони схопили мене й так обчухрали, що я ще дивуюся, як це й голови заразом не стягли. А вуса я врятував тільки тому, що втрутилися Евен і Кейд.

— Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,— сказав Алекс.— Це ми йому зробили на знак вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз же й вуса йому обчикрижимо ради вас.

— Ой ні, дякую вам! — поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.— Вуса якраз дуже йому личать.

— Що то воно кохання,— сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному галовою.

Кали Ешлі вийшов надвір одвезти хлопців на станцію в колясці тітоньки Туп, Мелані схопила Скарлет за руку.

— Його форма в жахливому стані, правда? А чи дуже він здивується, кали я подарую йому новий кітель? Шкода, що не вистачило тканини й на бриджі!

Згадка про кітель боляче шпигнула Скарлет: вона воліла б сама піднести Ешлі такий дарунок на Різдво. Сіра вовняна тканина для офіцерських мундирів була тепер чи не дорожча від золота, тож Ешлі ходив у домотканому, як і багато інших військових. Навіть простішої тканини не вистачало, і часто-густо солдатам доводилось одягати форму, стягнену з полонених янкі, тільки пофарбовану в сіро-коричневий колір барвником з горіхової шкаралупи. Але Мелані чисто випадково пощастило дістати сірого сукна, якого вистачило на цілий кітель, хоч і трохи закороткий. У шпиталі Мелані доглядала одного чарлстонського хлопця, і коли він помер, вона відрізала в нього пасмо волосся й послала матері разом з тими дрібничками, що знайшлися в його кишені, та з коротеньким листом від себе, де розповіла про останні хвилини пораненого, промовчавши про його страждання. Далі між обома жінками зав’язалось листування, з якого мати юнака дізналася, що у Мелані чоловік на фронті; тоді вона прислала Мелані придбаний для сина добрий шмат сірого сукна з мідними гудзиками на додачу. Сукно було чудове, грубе й тепле, з матовим полиском — явно доставлене крізь блокаду і вельми дороге. Тепер коло нього заходжувався кравець, і Мелані квапила його, щоб обнова була готова на перший день Різдва. Скарлет залюбки зробила б усе можливе, аби справити Ешлі решту уніформи, бодай і втридорога, але в Атланті потрібної тканини просто не можна було роздобути.

Вона таки мала різдвяний подарунок для Ешлі, хоча перед пишнотою сірого кітеля від Мелані він меркнув своєю мізерністю. Це була маленька фланелева торбинка з усяким швацьким надібком: пачкою безцінних голок, що доставив Рет з Нассау, трьома лляними носовичками з того самого джерела, двома котушками ниток і невеличкими ножицями. Але Скарлет хотіла подарувати Ешлі що-небудь більш особисте, щось таке, що жінка дарує чоловікові, як-от сорочка, рукавички або капелюх. Надто ж капелюх. Оцей маленький плаский картузик на голові Ешлі такий чудернацький! Скарлет взагалі не подобались картузи. Що з того, що його носив Непоборний Джексон замість крислатого капелюха? Від цього картузи не стали елегантніші. Але в Атланті тепер можна було дістати лише простацькі капелюхи з грубої вовни, які мали ще бридкіший вигляд, ніж ці кумедні картузи.

Думка про капелюхи привела Скарлет на пам’ять Рета Батлера. У нього стільки тих головних уборів — широкі брилі для літньої пори, високі циліндри для врочистостей, мисливські капелюхи, м’які фетрові — ясно-брунатні, чорні й сині. Навіщо йому їх так багато, коли її любий Ешлі їздить верхи під дощем у своєму картузі, з якого крапає йому за комір?

«Випрошу в Рета новий чорний капелюх,— вирішила вона.— Опережу його сірою стрічкою, а збоку вишию емблему Ешлі, і вийде дуже мило».

На хвильку вона урвала ці мріяння, подумавши, що важкувато буде випросити в Рета капелюх, коли не пояснити, навіщо він їй. А вона ж не зможе сказати, що це для Ешлі. Він так гидко насупить брови, як це завжди робить, коли вона бодай мимохідь згадає ім’я Ешлі, і майже напевне відмовить їй. Ні, вона вигадає якусь жалісливу історію про солдата з шпиталю, що він, мовляв, лишився без капелюха, а правду Ретові зовсім і не конче знати.