Розділ «Частина друга»

— Коли я бачу це все й коли потім дивлюся на янкі — я переконуюся, що всьому кінець. Янкі ж тисячами наймають собі солдатів у Європі, Скарлет! Більшість полонених, яких ми недавно захопили, не вміють навіть розмовляти по-англійському. Це німці, поляки, запальні ірландці, що тільки й знають свою гельську мову[28]. Але коли ми втрачаємо солдата, нам уже ніким його замінити. І коли наше взуття розвалюється, нового нам нема де взяти. Нас загнано в глухий кут, Скарлет. Ми не в силі битися з усім світом.

Вона подумала в розпуці: «Та нехай уся ця Конфедерація розпадеться на порох! Нехай настане кінець світу, аби тільки ти зостався живий! Я не зможу жити, як тебе не стане!»

— Сподіваюся, Скарлет, ти нікому не розбазікаєш того, що почула від мене. Я не хочу наганяти страху на людей. Я й тебе, люба, не став би страхати цими балачками, але ж мені треба було пояснити, чому я прошу подбати про Мелані. Вона така тендітна й квола, а ти така сильна, Скарлет. Це для мене велика полегкість — знати, що ви будете разом, якщо зі мною щось станеться. Ти обіцяєш мені, Скарлет?

— Обіцяю! — скрикнула вона — в цю мить, бачачи смерть у нього за спиною, вона готова була що завгодно йому пообіцяти.— Ешлі, Ешлі! Я не можу тебе відпустити! Я просто не маю на це сили!

— Ти повинна бути мужньою,— сказав він з якимсь новим відтінком у голосі, що звучав дзвінкіше й глибше. Слова квапливо виривалися з його уст, наче їх підганяла внутрішня напруга.— Ти повинна бути мужньою. Бо коли ні, як я зможу все витримати?

Скарлет жадливо й радісно стала вдивлятись в його обличчя: невже й справді йому так само тяжко розлучатися з нею, як їй з ним? Але воно як було непроникне, коли він вийшов від Мелані, таким і зараз лишалося,— Скарлет нічого не могла вичитати у нього в очах. Ешлі нахилився, взяв лице Скарлет у долоні й легенько поцілував її в чоло.

— Скарлет, Скарлет! Ти така мила, й дужа, й добра. Ти не тільки своїм любим лицем прегарна, а й усім єством — і тілом, і розумом, і душею.

— Ох Ешлі! — блаженно прошепотіла вона, стрепенувшись від його слів і доторку його уст.— Ніхто, тільки ти повік...

— Мені приємно думати, що я, здається, краще тебе знаю, ніж більшість людей, я бачу красу, глибоко заховану в тобі і через те непомітну для тих, хто дивиться поспіхом і бездумно.

Він змовк і опустив руки, але очі його, все ще були прикуті до її очей. Скарлет з притамованим подихом чекала, що він ще скаже, вона аж навшпиньки звелася, щоб почути від нього три магічні слова. Але ці слова так і не прозвучали. Вона гарячково вдивлялася в його обличчя, а уста її тремтіли — їй ставало ясно, що він більш нічого вже не скаже.

Цього другого краху своїх надій Скарлет уже не змогла витерпіти і, чисто по-дитячому зойкнувши, важко опустилася на стілець, уся в сльозах. І в цю мить долинув лиховісний звук знадвору, з дороги, нагадуючи про неминучість від’їзду Ешлі. Поганин, зачувши плюскіт води навколо Харонового човна, не проймався таким розпачем, як Скарлет у цю мить. Це дядько Пітер, закутаний у повстину, під’їхав до ганку коляскою, щоб одвезти Ешлі на поїзд.

Ешлі ледь чутно промовив: «Прощавай!», узяв зі столу крислатого капелюха, що вона якось виманила у Рета, і вийшов у півсутінь холу. Взявшись рукою за ручку дверей, він обернувся і подивився на неї довгим розпачливим поглядом, так наче хотів закарбувати в пам’яті кожну риску її обличчя й усієї постаті. Вона бачила його лице крізь поволоку сліз на очах, і грудка стояла їй у горлі: це ж він уже від’їжджає від неї, і буде далеко від її турбот про нього, від рятівної гавані цього дому, зникає з її життя, можливо, назавжди, так і не сказавши тих слів, що їх вона так палко жадала почути. Час сплинув без вороття, як вода крізь млинове колесо, і тепер уже було надто пізно. Враз вона рвонулася наосліп через вітальню в хол і вчепилася руками за кінці його пояса.

— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.— Поцілуй на прощання.

Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидкобіжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї.

— Ні, Скарлет, не треба,— тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні.

— Я кохаю тебе,— промовила вона здушеним голосом.— І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла... аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня... Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів!

Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач.

— Прощавай,— хрипко мовив він.

Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.

Розділ XVI