Розділ «Частина друга»

Я лежу й дивлюсь на хлопців, що сплять поруч, і запитую себе: чи у близнюків, або в Алекса чи Кейда теж снуються такі думки? Я запитую себе: чи знають вони, що б’ються за Справу, яка зазнала поразки ще в ту хвилину, як пролунав перший постріл, бо наша Справа — не що інше, як наш спосіб життя, а він уже назавжди відійшов у минуле. Але мені здається, вони не морочать собі голови такими думками, і тому їм легше.

Коли я просив тебе стати моєю дружиною, я ще не мав цих думок. Я думав, що життя у Дванадцяти Дубах плинутиме так само мирно, як і завжди, і буде спокійне і розмірене. Ми з тобою, Мелані, споріднені душі, ми однаково любимо врівноважене тихе життя, і я бачив перед нами довгі роки, коли не дуже багато буде подій, але зате ми зможемо досхочу читати книжки, слухати музику, віддаватись мріям. Але не це! Ні в якому разі не це! Не це, що сталося з усіма нами, коли розпався старий лад і настала кривава різанина й ненависть! Ні Права Штатів, ні раби, ні бавовна не варті того, щоб розплачуватись за них тим, що з нами вже сталося і що може статись попереду, бо якщо янкі переможуть нас, майбутнє наше буде жахливим. А вони, цілком імовірно, можуть перемогти нас, моя люба.

Я не повинен був писати цих слів. Я не повинен би й думати такого. Але ти питала, що у мене на серці, то оце ж я й кажу: страх перед поразкою. Пам’ятаєш, на тому пікніку, де оголошували наші заручини, був такий собі Батлер, чарлстонець, судячи з акценту, той, що його трохи не побили, коли він закинув південцям невігластво? Пригадуєш, як близнюки ладні були його застрелити, коли він сказав, що в нас мало ливарень і фабрик, прокатних станів і кораблів, арсеналів і механічних майстерень? Пригадуєш, як він заявив, що флот янкі заблокує наші порти й ми не зможемо вивозити свою бавовну? А він же мав рацію. В янкі зараз новенькі гвинтівки, тоді як у нас в руках мушкети з часів війни за Незалежність, а блокада скоро так нас затисне, що й медикаментів не можна буде доставити. Нам слід було б прислухатись до таких циніків, як Батлер, бо вони знають реальне життя, а не вважати на наших політиків, які лише патякають, нічого не тямлячи. Він, власне, сказав, що Південь не має чим воювати, окрім бавовни й пихи. Бавовна наша тепер нічого не варта, отож лишилася сама пиха. Я б її назвав самовідданою відвагою. Якщо...»

Не дочитавши, Скарлет акуратно згорнула листа й вклала назад у конверт — надто це все було нудно. Та й сам тон листа, оці безглузді балачки про поразку гнітили її. Зрештою, вона не для того читає адресовані Мелані листи, щоб пізнавати чудернацькі й зовсім нецікаві химери Ешлі. Вона досить наслухалась їх, коли сиділа з ним на веранді в Тарі у ті дні, що відійшли в небуття.

Її тільки одне цікавило: чи пише він дружині любовні листи. Поки що таких листів не було. Вона прочитала їх геть усі, але жодного не знайшлося такого, якого брат не міг би написати сестрі. В них траплялися й емоції, і гумор, і всякі плутані міркування, але це не були листи закоханого. Скарлет сама чимало наодержувала палких любовних послань, отож відразу вловила б нотки щирої пристрасті й у листах Ешлі. Але там їх не було. І щоразу після такого потайного читання вона відчувала заспокоєння, бо дужчала її певність, що Ешлі й досі закоханий у неї. І щоразу вона осміхалася подумки: як це Мелані не збагне, що Ешлі любить її тільки як товаришку. Мелані, здавалося, зовсім не помічала, що чоловіковим листам чогось бракує — але ж їй не було з чим їх порівняти, бо вона ніколи не одержувала любовних цидул.

«Він пише їй якісь дурнуваті листи,— подумала Скарлет.— Якби мій чоловік надумав писати мені таку маячню, я б йому показала! Господи, та навіть у Чарлі, й то були кращі листи».

Вона гортала ті аркушики, дивилась на дати, пригадувала зміст листів. Не було в них мальовничих описів біваків та сутичок, як у листах Дарсі Міда до батьків або бідолахи Далласа Маклюра до його сестер-перестарок Фейз та Гоуп. І Міди, і Маклюри з гордістю читали ті листи всім сусідам, а от Скарлет не раз відчувала сором у душі, що Мелані не має таких листів від Ешлі, які цікаво було б прочитати вголос, скажімо, в швацькому гуртку.

Виглядало на те, немов Ешлі в листах до Мелані взагалі намагався обминати війну, він наче обводив Мелані й себе чарівним колом, з якого виключив усе те, що сталося від часу подій у Форті Самтер. Так ніби він сам себе хотів переконати, що ніякої війни й нема. Він писав про книжки, які вони удвох читали, про пісні, яких вони співали, про давніх друзів, про місця, де він побував, подорожуючи по Європі. В листах вчувалася туга за Дванадцятьма Дубами, цілі сторінки він списував згадками про полювання, про далекі прогулянки верхи глухими лісовими стежками під холодними осінніми зорями, про пікніки, про рибальські виправи, про тихі місячні ночі, про погідні чари старого дому.

Вона пригадала його слова з щойно прочитаного листа: «Але не це! Ні в якому разі не це!», і в них їй почувся крик зболеної душі перед обличчям чогось, чого не можеш терпіти, але мусиш. Слова ці знічували її, бо якщо він не боїться ні ран, ні смерті, то що ж його страшить? Не звикши до логічних розважань, вона напружено силувалась якось добрати ладу в усьому цьому.

«Війна вибила його зі звичної колії, а він... він не любить, коли щось порушує звичний уклад життя... Я ось теж була для нього чимось таким... Він кохає мене, але побоявся одружитись зі мною... бо ж я могла порушити усталений перебіг його життя, думок. Ні, не те, щоб він забоявся. Ешлі не боягуз. Який же він боягуз, коли його ім’я згадувано в офіційних депешах, коли сам полковник Слоен написав до Мелані листа про те, як Ешлі сміливо підняв своїх солдатів в атаку. Коли він надумає чогось досягти, йому нема рівного ні мужністю, ні рішучістю, але... Він живе тим світом, що всередині його, а не тим, що навколо нього, і цей зовнішній світ йому відразливий і... Я й сама не знаю, що це в ньому! Якби я розуміла це тоді, кілька літ тому, я певна, що він одружився б зі мною».

Вона стояла так з хвилину, притискаючи листи до грудей, усією душею пориваючись до Ешлі. Її почуття до нього було таке саме, як і в той день, коли вона вперше усвідомила, що кохає його. Воно не змінилося з того дня, коли вона чотирнадцятирічною дівчинкою стояла на веранді в Тарі, а Ешлі верхи на коні під’їжджав до будинку, на устах у нього була усмішка, волосся золотилося в променях вранішнього сонця — вона тоді побачила його й уся обімліла. В її коханні й досі було щось від схиляння дівчинки-підлітка перед юнаком, якого вона не розуміє, але захоплюється тими його рисами, що їх не має сама. Він і досі був для неї втіленням напівдитячої мрії про Чарівного Королевича, яка не вимагає нічого, крім визнання самої любові та ще хіба невинного поцілунку.

Перечитавши листи Ешлі, вона впевнилась, що він кохає таки її, Скарлет, хоч і одружився з Мелані, і цієї певності їй, власне, цілком вистачало. Вона ще була дуже молода й нерозбуджена як жінка. Якби Чарлз з його незграбними й соромливими пестощами розбурхав у ній вогонь пристрасті, її мрії про Ешлі не задовольнилися б самим лише поцілунком. Але ті короткі місячні ночі з Чарлзом не розворушили її почуттів, вона ще не дозріла до плотського кохання. Чарлз не дав їй спізнати ані любовного запалу, ані щирої чулості, ані справжнього злиття тіл і душ.

Інтимна близькість, як на неї, зводилась до незбагненного чоловічого шалу, якому жінка мусить скорятися, сама його не поділяючи, до чогось прикрого й болісного, що неминуче викликає ще болісніше — пологи. Ці складники шлюбу не були для неї новиною. Напередодні весілля Еллен дещо натякнула дочці про шлюбні стосунки, що жінки мають терпіти їх гідно й стоїчно, а овдовівши, з перешептів інших матрон вона ще й дістала підтвердження цим материним словам. Тож Скарлет була рада, що вже позбулася шлюбного життя й усіляких інтимностей.

Але якщо шлюб і відійшов у минуле, не відійшло кохання. Адже її кохання до Ешлі — то було щось зовсім інше, воно не мало нічого спільного з жагою і шлюбом, то було священне й невимовно прекрасне почуття, яке день у день тільки зростало в ній,— приневолене до мовчання, воно живилося невичерпними спогадами та надіями.

Дбайливо перев’язавши стрічкою листи, Скарлет зітхнула і вже хтозна вкотре задумалась, чим же таким вирізнявся Ешлі, чого їй незмога було збагнути. Вона силкувалася зробити для себе якийсь більш-менш задовільний висновок, але, як і завжди, її простий розум пасував перед усіма цими складнощами. Скарлет поклала листи назад у скриньку й закрила накривку. І раптом спохмурніла, коли їй Згадалися рядки наприкінці останнього листа, в яких Ешлі писав про капітана Батлера. Дивно, чому Ешлі надає такого значення словам цього негідника, сказаним рік тому. Звісно, капітан Батлер негідник, хоч і танцює незрівнянно. Тільки негідник міг сказати про Конфедерацію такі речі, які вона почула від нього на доброчинному базарі.

Скарлет підійшла до дзеркала й не без приємності поправила кучері. Побачивши свою білу шкіру й ледь скошені зелені очі, вона, як і щоразу, побадьорішала й усміхнулась сама до себе, від чого на щоках заграли ямочки. Тоді викинула капітана Батлера з голови й помилувалася власною поставою в дзеркалі, згадавши при цьому, що Ешлі завжди подобалась усмішка на її устах. Те, що вона кохає чоловіка іншої жінки й читає чужі листи, анітрохи не потривожило сумління Скарлет: вона ж тільки-но знов упевнилася в коханні до неї Ешлі, і всю її підносило відчуття власної молодості й чарівності.

Скарлет відімкнула двері й з легким серцем рушила вниз притемненими напівкруглими сходами. Дорогою вона заспівала «Коли ця війна скінчиться».

Розділ XII

Війна тривала далі, досить успішно для південців, але люди вже перестали повторювати: «Ще одна перемога, і війні кінець»,— так само як перестали називати янкі боягузами. Вже всім стало ясно, що янкі далеко не боягузи і що подолати їх вдасться лише після багатьох перемог. А перемоги в Конфедерації таки були: генералів Моргана й Форреста в Теннессі, та й попереду так виразно вимальовувався тріумф у другій битві над Булл-Реном[22] наче південці вже тримали в руках скальпи з голів янкі. Але тяжкою ціною платилося за ці скальпи. Шпиталі й доми Атланти були переповнені хворими й пораненими, і щораз більше жінок з’являлося в чорному. День у день довшали ряди однаковісіньких солдатських могил на Оклендському кладовищі.

Гроші Конфедерації катастрофічно знецінювались, а ціни на харчі та одяг з такою самою швидкістю зростали. Інтендантство обкладало харчові товари такими великими податками, що це вело до зубожіння раціону мешканців Атланти. Білого борошна було мало, й воно настільки подорожчало, що кукурудзяний хліб повсюдно заступав у вжитку булочки, бісквіти й вафлі. У м’ясних крамницях майже не стало яловичини, поменшало й баранини, до того ж купувати її могли тільки люди багаті. Щоправда, свинини ще вистачало, як і птиці та городини.