Дорога

— Ти говориш правду?

— Так.

— Ну гаразд.

— Тепер все з'ясував?

— Так.

— Я думав, ти не хочеш розмовляти.

— Не хочу.

Минуло два дні, перш ніж вони вирушили далі. Батько плентався, накульгуючи, штовхаючи перед собою візок, хлопчик не відходив від нього ні на крок, поки вони не вийшли за межі міста. Дорога пролягала вздовж сірого плоского берега, на її поверхні раз у раз траплялися горбки піску, нанесеного вітром. Пісок сильно ускладнював рух, в деяких місцях доводилося відгрібати його дошкою, яку вони примостили внизу візка. Вийшли на пляж, сховалися від вітру за дюнами і сіли розглядати карту. Захопили з собою пальник, закип'ятили воду і заварили чай. Сиділи, закутавшись від вітру в ковдри. На березі пошарпані бурями і негодою шпангоути старовинного корабля. Сірі занесені піском бімси, старі кріпильні болти ручної роботи. Поїдена іржею оснастка із заліза глибокого бузкового кольору, виплавленого десь у печах Кадіса або Брістоля прокованого на почорнілих від кіптяви ковадлах, здатна і три століття протистояти морській стихії.

На наступний день вони минули забиті дошками будинки — руїни приморського курорту. Дорога йшла від берега вглиб, в сосновий ліс, де попіл змішувався з сосновими голками і в темних кронах шумів вітер.

Опівдні, коли світліше за все, розташувався на дорозі, щоб зняти шви. Ножицями з аптечки розрізав нитки, відклав ножиці і зняв затискач. Наступний крок — витягнути нитки, притискаючи шкіру в потрібному місці великим пальцем. Хлопчик сидів поруч, спостерігав. Затискачем прихоплював кінчики ниток, витягав одну за одною. Крихітні намистини крові. Закінчивши, сховав затиск і наклав пов'язку на шов, встав і надів штани, віддав хлопчику аптечку, щоб той поклав її на місце.

— Боляче було, так?

— Так.

— Ти й справді такий хоробрий?

— Так, не дуже.

— А який твій найбільш героїчний вчинок?

Батько сплюнув на дорогу криваву слину.

— Коли встав сьогодні вранці.

— Правда?

— Ні. Не звертай на мене увагу. Пішли.

Увечері таки з'явились розпливчасті обриси іншого прибережного міста, скупчення похилих висоток. Вирішив, що від жару арматура розм'якшилася, а потім затверділа, але будівлі так і не випростались до кінця. Розплавлені шибки звисали бурулькам зі стін, як глазур на торті. Вони продовжували йти. Часом ночами посеред чорного холодного занепаду прокидався від кольорових снів, наповнених людською любов'ю, співом птахів, світлом сонця.