Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Так, — погодився я. — Здається, так і кажуть.

— Бувай, малий, — Дарнелл увіпхнув до рота свіжу сигару. — Привіт від мене папахену.

— Перекажу.

— І скажи Каннінґему, хай стережеться того босяка Реппертона. Чогось мені здається, що то такий, що може й каменюку за пазухою тримати.

— Мені теж так здається, — кивнув я.

Я пішов геть з гаража, зупинившись тільки раз — щоб озирнутися на машину. Але яскраве світло дня сліпило очі, тому Крістіна губилася серед тіней, сама була тінню. «Скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте», — сказав Дарнелл. І ці слова переслідували мене до самого дому.

15 / Футбольні прикрощі

Така важка ця річ —

Відчути саксофон,

П’єш віскі цілу ніч,

І згинеш за кермом[77].

Steely Dan

Почалася школа, і тиждень чи два нічого особливого не відбувалося. Арні не довідався, що я їздив у гараж, і мене це тішило. Не думаю, що він би тепло сприйняв цю новину. Дарнелл тримав рота на замку, як і обіцяв (тільки, певно, з власних міркувань). Одного дня по обіді я зателефонував Майклові, коли точно знав, що Арні працює в гаражі. Я розповів, що він трохи щось зробив з машиною, але до виїзду на вулицю ще ой як далеко. Я сказав йому, що моє враження таке, ніби Арні там теліпається, як гівно в ополонці. Майкл сприйняв новину з полегкістю, до якої домішувався подив, але на тому було й усе… до часу.

Сам Арні траплявся мені проблисками, ніби явище, яке бачиш тільки краєм ока. Він вештався в коридорах, і ми разом ходили на три курси, а часом він заходив до мене після школи чи у вихідні. Подеколи справді здавалося, що жодних змін не відбулося взагалі. Але в Дарнелла він проводив набагато більше часу, ніж у мене вдома, а в п’ятничні вечори з дарнеллівським недоумкуватим посіпакою Джиммі Сайксом вирушав на гоночний трек Філлі-Плейнз. Вони там об’їжджали спортивні авто й гоночні машини класу «Чарджер»[78], переважно «камаро» й «мустанги» з вибитим склом і вставленими трубчастими каркасами для захисту гонщика. Вони спускали їх з дарнеллівської вантажівки без бортів, а поверталися зі свіжим брухтом для автомобільного кладовища.

Десь приблизно о цій порі Арні пошкодив спину. Травма була несерйозною — в усякому разі, так він стверджував, — але мама практично відразу помітила, що з ним щось негаразд. Якось у неділю він зайшов до нас подивитися гру «Філліз» (які того року впевнено прямували фінішною прямою до помірної слави) і під час третього іннінгу встав, щоб принести нам по склянці помаранчевого соку. Мама сиділа на дивані біля батька, читала книжку. Коли Арні зайшов, вона підвела погляд і зауважила: «Арні, ти кульгаєш».

Мені здалося, що на обличчі Арні промайнув здивований від несподіванки вираз — потайливий, мало не винуватий. Та якщо він і виник, то вже за секунду його вже не було.

— Та мабуть, учора ввечері потягнув спину на Плейнз, — він подав мені мою склянку соку. — Джиммі Сайкс заглушив останнє старе дрантя за секунду до того, як воно опинилося в кузові вантажівки. У мене на очах воно скотилося назад, а потім ми ще дві години мучилися з тим, як його знов завести. Тому я його підштовхнув. А даремно.

Як на таке незначне накульгування, він занадто детально все пояснив, але в цьому я теж міг помилятися.

— Ти маєш уважніше ставитися до своєї спини, — суворим тоном промовила мама. — Господь…

— Мамо, а можна ми подивимося гру? — перебив я.