— …дав тобі лише одну, — закінчила вона.
— Так, місіс Ґілдер, — слухняно мовив Арні.
У вітальню забрела Елейн.
— А сік ще лишився, чи ви, дубоголові, усе вижлуктили?
— Ой, відчепися! — прогорлав я. На екрані саме стався сумнівний момент у грі, а я все пропустив.
— Деннісе, не кричи на сестру, — пробурчав батько з глибин журналу «Хобіїст», який саме читав.
— Еллі, там ще багато лишилося, — заспокоїв її Арні.
— Іноді, Арні, — сказала йому Елейн, — ти здаєшся мені майже схожим на людину. — І побігла на кухню.
— Деннісе, я майже схожий на людину! — прошепотів до мене Арні, відчутно перебуваючи на межі сліз вдячності. — Ти чув? Я майже людиииина.
Може, це спогади (чи уява) грають зі мною злий жарт і змушують думати, що його гумор тієї миті був натягнутий, несправжній, лише про людське око. Але, справжній цей спогад чи фальшивий, тему його спини облишили, хоча те шкутильгання то оприявнювалося, то вщухало протягом усієї осені.
У мене в самого настала гаряча пора. З учасницею групи підтримки ми порвали, але знайти когось на погуляти в суботу ввечері для мене труднощів не складало… якщо, звісно, не був стомлений від постійних футбольних тренувань.
Тренер Паффер не був такою падлюкою, як Вілл Дарнелл, але й тендітною ромашкою його не назвеш; як і половина провінційних шкільних тренерів в Америці, він у своїх тренувальних техніках взорував на покійного Вінса Ломбарді[79], чиєю заповіддю було «Перемога — це не все. Це єдино можливе». Ви б здивувалися, якби я вам розказав, скільки людей, наче й не дурних, вірять у цю бездумну херню.
За літо роботи в «Братів Карсонів» я розвинув неабияку витривалість і, думаю, зміг би легко й граючись пройти той сезон — якби то був переможний сезон. На той час, коли в нас з Арні виникла бридка сутичка з Бадді Реппертоном у курилці за майстернею (а здається, то було на третьому тижні занять), було вже чітко зрозуміло, що сезон у нас буде ну ніяк не переможним. Через це тренер Паффер зробився геть нестерпним, бо за свої десять років у Лібертівілльській старшій школі він ні разу не мав програшного сезону. То був рік, коли тренеру Пафферу довелося спізнати гіркого приниження. Для нього то був тяжкий урок… а для нас тим більше.
Наша перша гра, на виїзді, проти «Тигрів Лунбурга», відбулася дев’ятого вересня. Щоб ви розуміли, Лунбург — це звичайне задуп’я. Засцяна сільська школа на західному краї нашого району. І за роки мого життя в Лібертівіллі після того, як безрукий захист Лунбурга допускав черговий тачдаун, лунав звичний бойовий клич: «І-ЯК-ВОНО-КОЛИ-В-ТЕБЕ-НА-ПІДБОРАХ-КОРОВ’ЯЧЕ-ГІВНО?» А слідом за цим неодмінно гучний саркастичний вигук: «УРРАААААА, ЛУНБУРГ!»
Минуло більше двадцяти років, перш ніж команда Лунбурга перемогла команду Лібертівілля; але того року вони піднялися й наваляли нам по заслузі. Я грав на лівому краю захисту, і на час хафтайму вже був морально переконаний, що на моїй спині до кінця життя залишаться сліди від шипів кросівок. На той час рахунок був 17-3. Закінчилося все на 30–10. Фанати Лунбурга оскаженіли: повидирали ворота, наче то був матч Регіонального чемпіонату, і винесли гравців з поля на плечах.
Наші фани, які приїхали на спеціально організованих автобусах, сиділи, згорбившись і з порожніми обличчями, на трибунах під палючою ранньовересневою спекою. У роздягальні тренер Паффер, блідий і приголомшений, порадив нам уклякнути й молитися про те, щоб нас направили на істинну путь протягом наступних тижнів. Тоді я зрозумів, що біль не позаду, а якраз навпаки — попереду.
Ми поставали навколішки, усі в синцях, побиті, знемагаючи від болю й бажаючи лише одного: піти в душ і змити з себе той лузерський сморід, — і слухали, як тренер Паффер пояснює Господу ситуацію в десятихвилинній промові, яка закінчилась обіцянкою виконати свою роль, якщо Він виконає свою.
Наступного тижня ми тренувалися по три години на день (замість звичайних півтори або двох годин) під палючим сонцем. Ночами я залазив у ліжко й чув уві сні його ревучий голос: «Бий простака! Бий! Бий!» Я бігав з прискоренням, доки починав відчувати, що ноги піді мною от-от розпадуться на бігу (а легені, імовірно, тієї самої миті охоплять язики полум’я). Один з наших тейлбеків, Ленні Беронґґ, дістав легкий сонячний удар і до кінця тижня милосердно — в усякому разі, для нього — був відпущений додому.
Тож я бачився з Арні, і по четвергах чи п’ятницях він приходив до нас і вечеряв зі мною, батьками та Еллі; у неділю по обіді раз чи два забігав подивитися гру, але поза тим я геть втратив його з поля зору. Надто вже я був зайнятий: тягнув своє зболене тіло на уроки, на тренування, потім додому, робити домашку.
Повертаючись до моїх футбольних прикрощів — гадаю, найгірше було те, як на мене дивилися люди, на мене, на Ленні й на решту команди, у коридорах. Але, щоб ви розуміли, той «шкільний дух» — в основному повна чухня, вигадана керівниками школи, що пам’ятають, як колись у юності кльово відривалися по суботах на полі для американського футболу, який у той час називали ґрідіроном, але дуже зручно для себе позабували, що вони просто були тоді п’яні, чи трахатися хотіли, чи те й те разом. Якби ви провели марш за легалізацію марихуани, отоді б ви побачили, що таке шкільний дух. Але на футбол, баскетбол і біг більшості учнів було насрати. Вони були надто заклопотані тим, щоб потрапити в коледж, чи до когось у трусики, чи в халепу. Звичні справи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крістіна» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Крістіна“ на сторінці 82. Приємного читання.