Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— А що в тебе з нею на шостому уроці? — спитав я. У мене в той час була самопідготовка — а наглядала за нами грізна місіс Рейпек, яку всі діти називали місіс Рейвах… поза очі, можете мені повірити.

— Інтеграли, — замріяним солодкавим, як сироп, голосом промовив Арні, таким не схожим на свій звичайний, що я не стримався й захихотів. Він обернувся на мене, звівши брови на переніссі в одну лінію. — Деннісе, а над чим ти іржеш?

— Інте-Г-ралииии, — я підкотив очі, ляснув долонями об стегна і нестримно розреготався.

Арні зробив такий жест, наче хотів мене вдарити.

— Ґілдер, припни язика, — сказав він.

— Прибери свої руки-крюки.

— Тебе взяли в команду, і глянь, що відбувається з йобаним американським футболом у цій школі.

Тієї миті саме нагодився містер Годдер, який вчить дев’ятикласників тонкощів граматики (і дрочити теж, як пащекували деякі розумники); він погрозливо насупився в бік Арні, проминаючи нас.

— Думайте, що кажете в коридорах, — з притиском промовив він і почимчикував далі, портфель в одній руці, гамбургер з їдальні — у другій.

Арні побуряковів; він завжди буряковіє, коли до нього звертається хтось із учителів (то в нього була настільки автоматична реакція, що в 5-8-му класах його постійно карали за те, чого він не робив, просто тому, що в нього був винуватий вигляд). Це щось говорить про метод виховання, який застосували до нього Майкл і Реджина — «я в порядку, ти в порядку, я людина, ти людина, ми всі поважаємо одне одного по повній програмі, а коли хтось робить щось не так, то в тебе виникатиме щось типу алергічної реакції на провину». Здається, це невід’ємна частина зростання в ліберальній Америці.

— Каннінґем, думай, що говориш, Каннінґем, — повторив я. — А то ти вже по вуха в купі проблем.

Тут уже він розсміявся. Ми рушили лунким, бахкотливим коридором разом. Уряди-годи повз нас хтось пробігав, деякі учні жували свій обід, спираючись на шафки. У коридорах їсти заборонено, але багато хто їсть.

— Ти з собою обід брав?

— Ага, у коричневому пакеті.

— Іди візьми. Поїмо надворі, на трибунах.

— А тебе ще не нудить від того футбольного поля? — поцікавився Арні. — Якби ти минулої суботи провів трохи більше часу на животі, хтось зі сторожів міг прикопати тебе, щоб проростав.

— Мені пофіг. Цього тижня граємо на чужому полі. Я просто хочу вибратися звідси.

— Добре, стрінемося там.

Він пішов, а я взяв у своїй шафці обід. Для початку в мене було чотири сендвічі. Відтоді, як тренер Паффер розпочав свій тренувальний марафон, мені постійно хотілося їсти.

Я йшов коридором, думаючи про Лі Кобот і про те, що всі на вуха постають, якщо вона й Арні почнуть ходити разом. Шкільна спільнота, знаєте, дуже консервативна. Не хочу читати лекцій, але так воно і є. Усі дівчата вдягаються за останньою прибацаною модою, хлопці відпускають волосся мало не до гузна, усі покурюють травку чи понюхують трохи коксу. Але все це лише зовнішня патина, захист, який ти виставляєш, поки намагатимешся розкумекати, що ж відбувається з твоїм життям. Це ніби дзеркало — те, що ти використовуєш, щоб запустити вчителям і батькам в очі сонячних зайчиків, у надії збити їх з пантелику, перш ніж вони заплутають тебе ще сильніше, ніж ти вже заплутався сам. У душі більшість школярів у старших класах такі самі неформали, як купка банкірів-республіканців на церковних зборах. Є дівчата, які зібрали собі в колекцію всі альбоми «Блек Саббат», але якби Оззі Осборн прийшов у школу й запросив одну з них на побачення, та дівчина (чи й усі її подружки) реготали б до крововиливу з самої тільки думки про це.