Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Двоє чоловіків поряд із нами пішли далі перетворювати пікап на фургон — очевидно, вирішили, що нічого цікавого більше не випливе.

— Ходім до мене в контору, поговоримо, — сказав Дарнелл, розвернувся і пошвендяв через увесь гараж, навіть не озирнувшись. Те, що я послухаюся, під сумнів не ставилось. Рухався він як корабель на всіх вітрилах: біла сорочка напиналась і клубочилася хвилями, ширина й обхват стегон і спини вражали своєю неможливістю. Дуже товсті люди завжди справляють на мене таке враження — наче я дивлюсь на щось виразно неможливе, на дуже добру оптичну ілюзію, — але це тому, що в нас у роду всі були худорлявими. Як на мою сімейку, я важковаговик.

Час від часу, ідучи дорогою до контори, скляна стіна якої виходила в гараж, Дарнелл зупинявся. Він трохи нагадував мені Молоха, божество, про яке ми читали на уроках «Витоків літератури» — того, яке буцімто могло зазирнути куди завгодно своїм єдиним червоним оком. До одного чоловіка Дарнелл проревів, щоб натягнув шланг на свій вихлоп, поки він його не витурив; до іншого щось прокричав про те, як «знов у Нікі спина викобенюється» (спричинивши цим несамовитий вибух реготу в них обох); ще до одного заволав, щоб позбирав ті йобані бляшанки з-під пепсі, він що, на смітнику народився? Вілл Дарнелл явно не підозрював про існування того, що моя мати завжди називала «нормальним тоном голосу».

Секунду-дві повагавшись, я рушив за ним. Цікавість ще нікого, здається, не довела до добра.

Контору було оздоблено в ранньоамериканському карбюраторному стилі — один із тих незліченних зашмарованих кабінетів, розкиданих від узбережжя до узбережжя по всій країні, що працює на гумі й бурштиновому золоті. На стіні висів засалений календар з пін-апом — білява богиня в шортиках і дуже відкритій блузці перелазить через сільський парканчик. Пластинки з назвами півдюжини компаній, що продавали автозапчастини. Стоси бухгалтерських книг. Старезний арифмометр. Була ще фотографія, Господи, помилуй нас усіх, Вілла Дарнелла у фесці шрайнерів[76] на мацюпусінькому мотоциклику, який мав такий вигляд, неначе під його тушею от-от розвалиться. У повітрі витав запах давно викурених сигар і старого поту.

Дарнелл сів у поворотне крісло з дерев’яними бильцями. Подушка під ним зі свистом зітхнула, стомлено, але покірно. Він відкинувся на спинку. З порожньої голови керамічного негра-жокея взяв сірника. Чиркнув голівкою об смугу шмергелевого паперу, прикріплену до краю стола, і підпалив мокрий недопалок сигари. Зайшовся довгим нападом кашлю, від якого здіймалися й опадали великі об’ємні груди. Одразу за ним до стіни була приліплена картинка з котом Ґарфілдом. «Хочеш на екскурсію до Міста Розхитаних Зубів?» — запитував котяра, здійнявши лапу. То було неначе ідеальне втілення Вілла Дарнелла, падлюки-за-місцем-прописки.

— Малий, хо’ «пепсі»?

— Ні, дякую, — я сів на простий стілець навпроти нього.

Дарнелл подивився на мене — знову той холодний оцінювальний погляд — і кивнув.

— Як там тато, Деннісе? Серце в порядку?

— З ним усе добре. Коли я йому розказав, що Арні тримає тут машину, він одразу вас згадав. Каже, що зараз для вас підбиває баланс Біллі Апшо.

— Так. Тямущий хлопець. Тямущий. Не такий, як твій тато, але тямущий.

Я кивнув. Між нами запала мовчанка, і мені стало трохи ніяково. Зате Віллу Дарнеллу ніяково не було; з вигляду судячи, йому було ніяк. І той холодний оцінювальний погляд нікуди не подівся.

— Твій друзяка підіслав тебе глянути, чи Реппертона дійсно нема? — спитав він, та так несподівано, що я ледь не підскочив.

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

— Ну то перекажи, що його нема, — продовжував Дарнелл, не звертаючи уваги на те, що я тільки-но сказав. — Розумака малий хитрозадий. Я їм кажу, коли свій брухт сюди притягують: мирися чи звалюй. Він працював на мене, потроху то те, то те робив, і, мабуть, надумав собі, що в нього вже є золотий ключик од сральника. Мала хитрозада смердючка.

Він знову розкашлявся, і цього разу напад тривав значно довше. Звучало це лячно, мене почало в тій конторі накривати клаустрофобією, хоч там і було вікно, яке виходило в гараж.

— Арні — хороший хлопчак, — через хвилину озвався Дарнелл, усе ще змірюючи мене своїм поглядом. Навіть коли він кашляв, той вираз не змінювався. — Він нормально підхопив естафету.

«І що робить?» — крутилося в мене на язиці, та спитати я просто не наважився.

Але Дарнелл усе одно розказав. Попри холодний погляд, у нього вочевидь було товариське бажання побазікати.