Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

З першого поверху до нього долинало стрекотіння Реджининої швейної машинки. От зараз йому доведеться встати, підійти до дверей і відчинити їх, пройтися коридором до сходів, спуститися донизу, зайти в їдальню, потім у заставлену рослинами в горщиках кімнатку, яка колись слугувала пральнею, а тепер стала кімнатою для шиття, і постояти там, чекаючи, коли Реджина підведе на нього погляд (на ній окуляри з половинними скельцями для дрібних стібків), щоб сказати: «Реджино, Арні заарештувала поліція штату Нью-Йорк».

Розпочати цей процес Майкл спробував підніманням себе з-за столу, але крісло неначе відчуло, що він тимчасово втратив пильність. Воно гойднулося й водночас покотило назад на своїх коліщатах, і Майклові довелося вхопитися за край стільниці, аби не впасти. Він важко осів назад у крісло, відчуваючи, як болісно й швидко гупає в грудях серце.

Зненацька його накрила хвиля розпачу й горя, така важка, що він застогнав уголос і схопився за голову, стискаючи скроні. На нього наринув непроханий рій давніх думок, передбачуваних, мов комарі влітку, і таких само до сказу надокучливих. Півроку тому все було гаразд. А тепер його син сидів десь за ґратами. Коли сталися переломні моменти? Чи міг він, Майкл, якось вплинути на хід подій? Якою була їх точна історія? Коли почала закрадатися ця хвороба?

— Господи…

Він стиснув сильніше, дослухаючись до виття зими за вікнами. Лише минулого місяця вони з Арні поставили штормові віконниці. Гарний тоді був день, чи не так? Спочатку Арні тримав драбину й дивився вгору, потім він унизу, Арні нагорі, і він кричав до сина, щоб той був обережний, вітер у волоссі й сухе коричневе листя, уже безбарвне, пролітало понад черевиками. Звичайно, то був гарний день. Навіть після того, як з’явилася та ненависна машина, затьмаривши все життя їхнього сина, немов фатальна хвороба, були в них і хороші дні. Адже так?

— Господи, — слабким слізним голосом, за який сам себе зневажав, знову промовив Майкл.

Перед внутрішнім зором пропливали непрохані картинки. Ось його колеги скоса зиркають на нього, а може, і шепочуться у факультетському клубі. Обговорення на вечірках з коктейлями, у яких його ім’я зринатиме, як тіло потопельника. До вісімнадцяти років Арні залишалося ще два місяці, а це, мабуть, означало, що його ім’я не друкуватимуть у газетах. Але однаково всі знатимуть. Піде поголос.

Зненацька його приголомшив побачений спогад: Арні чотири рочки, він сидить на триколісному велосипеді, який Реджина купила на розпродажі шмаття (Арні вже в чотири рочки називав їх «маминими розпродажами сміття»). Червона фарба на триколісному велику облущувалася від іржі, шини були лисими, але він його любив; і в ліжко з собою брав би, якби міг. Майкл заплющив очі й побачив, як Арні катається туди й назад тротуаром, у своєму синьому вельветовому джемпері, волосся лізе йому в очі, а потім розум Майкла блимнув, чи задрижав, чи ще щось зробив, і іржавий велосипед з розпродажу сміття перетворився на Крістіну. Її червона фарба спінена іржею, вікна молочно-білі від старості.

Майкл заскреготав зубами. Якби тієї миті хтось на нього дивився, то збоку могло видатися, що він усміхається, мов божевільний. Він почекав, поки в душі запанує сякий-такий самоконтроль, а потім підвівся й пішов униз, розповідати Реджині про те, що сталося. Він їй розкаже, а вона подумає, що їм робити далі, як це відбувалося зазвичай; Реджина забере в нього право першого ходу, прийме гіркий бальзам вирішування проблем, а йому залишить тільки хворобливу тугу й знаття про те, що його син став іншою людиною.

41 / Наближення бурі

Вона ключі від мого «кадилака» взяла,

Сіла в мою ластівку й далеко її повела[137].

Боб Сіґер

Перша велика буря тієї зими, прокладаючи собі шлях по всій північній третині США широким і легко передбачуваним маршрутом циклону, накотила на Лібертівілль у вечір напередодні Різдва. День почався ясно й сонячно, з тридцяти градусів, але ранкові радіоведучі вже радісно пророкували повний гаплик і наполегливо радили тим, хто ще не скупився в останню мить, зробити це до середини дня. Ті, хто планував поїздку до родинного гнізда на старомодне Різдво, дістали пораду змінити плани, якщо поїздка забере більше чотирьох-шести годин.

«Якщо ви не хочете провести Різдво на узбіччі сімдесят шостої траси десь між Бедфордом і Карлайлом, я б на вашому місці виїхав рано чи не їхав би взагалі», — промовляв діджей на хвилі «FM-104» до своєї аудиторії (більша частина якої однаково була занадто вгашена, щоб навіть у думках кудись їхати), а потім продовжив різдвяний блок піснею «Санта-Клаус приходить у місто» у версії Брюса Спрінгстіна.

Об 11-й ранку, коли Денніс Ґілдер нарешті полишив лібертівілльську лікарню (згідно з лікарняними приписами, на милиці йому дозволили стати лише за межами будівлі; доти його котила у візку Елейн), сонце почали затягувати хмари, і навколо нього запалахкотіло химерне осяйне коло. Деніс обережно перетнув паркувальний майданчик, а мати й батько нервово стерегли його обабіч, попри те, що асфальт на стоянці ретельно вичистили сіллю й на ньому не було ані найменшого сліду льоду чи снігу. Біля сімейного авто він зупинився й підставив обличчя вже значно свіжішому вітру. Опинитися надворі було наче воскреснути. Денніс відчував, що може стояти так годинами і однаково не насититися.

О першій годині того дня сімейний універсал Каннінґемів наблизився до околиць Ліґоньєра, що за дев’яносто миль на схід від Лібертівілля. На той час вагітне снігом небо вже набуло рівного шиферно-сірого відтінку, і температура впала на шість градусів.

Ідея не скасовувати традиційне Різдво в тітки Вікі й дядька Стіва, Реджининої сестри та її чоловіка, належала Арні. За довгі роки ці дві сім’ї створили неофіційний ритуал з вільною ротацією: в одні роки Вікі зі Стівом навідувалися до них додому, а в інші — Каннінґеми їхали в Ліґоньєр. Про цьогорічну поїздку домовилися на початку грудня. Потім її скасували через те, що Реджина вперто називала «бідою Арні», але на початку останнього тижня той почав наполегливо агітувати за поїздку.

Урешті-решт у середу, після довгої телефонної розмови з сестрою, Реджина здалася й пристала на пропозицію сина, здебільшого через те, що Вікі начебто була спокійною, усе розуміла і, що найважливіше, не надто розпитувала про все, що сталося. Для Реджини це було важливо — важливіше, ніж вона могла це висловити. У неї склалося таке враження, що за ті вісім днів, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, їй доводилося протистояти нескінченному потоку в’їдливої цікавості, що маскувалася під співчуття. Розмовляючи з Вікі по телефону, вона зрештою не витримала й розплакалася. То був перший і єдиний раз, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, коли вона дозволила собі цю гірку розкіш. Син спав у своєму ліжку. Майкл, який забагато пиячив, виправдовуючи це «духом різдвяного сезону», пішов до О’Маллі на пиво чи два з Полом Стріклендом, ще одним виробничим недоглядом у грі кафедральної політики. Закінчиться все, мабуть, шістьма келихами пива, чи вісьмома, чи десятьма. А якщо пізніше вона підніметься нагору, до нього в кабінет, то, напевно, знайде його за письмовим столом — він сидітиме рівно, наче шпагу проковтнув, і вдивлятиметься в темряву сухими, але налитими кров’ю очима. Якщо вона спробує заговорити з ним, то його мова буде плутаною й занадто сфокусованою на минулому. Реджині здавалося, що її чоловік переживає якийсь дуже тихий нервовий зрив. Собі вона такої розкоші дозволити не могла (бо саме розкішшю вона це і вважала, у своєму власному зболеному й сердитому стані), і щоночі її свідомість не знала спокою, вируючи планами й схемами до третьої, а то й четвертої ранку. Усі ті думки й схеми були спрямовані тільки на одне: «Як нас із цього всього витягти». Єдині два шляхи, якими вона дозволяла своїй свідомості наближатися до всього, що сталося, були навмисне непевними. Вона думала про «біду Арні» і «як нас із цього всього витягти».

Однак, розмовляючи з Вікі по телефону за кілька днів після арешту її сина, Реджина ненадовго втратила свій залізний контроль. Вона плакала в жилетку сестри на відстані, і та лагідно її втішала, змушуючи Реджину ненавидіти себе за всі ті дешеві випади в бік Вікі, які вона собі дозволяла. Тієї Вікі, чия єдина дочка покинула коледж на третьому курсі, щоб вийти заміж і стати домогосподаркою; чий єдиний син задовольнився професійно-технічним училищем («З моїм сином такого не буде!» — подумки тріумфувала вона); Вікі, чий чоловік продавав страховки, наче нічого сміховиннішого не вигадав. А сама Вікі (усе сміховинніше й сміховинніше) продавала посуд «Таппервер». Але розплакатися вона змогла лише перед нею, лише їй змогла висловити, принаймні частково, свої болісні почуття: розчарування, жах і біль; так, страхітливий сором від знаття про те, що люди базікають і що люди, які роками чекали, коли вона спіткнеться й упаде, нарешті дістали сатисфакцію. Саме Вікі її підтримала, і, можливо, завжди підтримувала, тож Реджина вирішила: якщо цього нещасного року в них і буде Різдво, то нехай воно буде у звичайнісінькому заміському ранчо Вікі та Стіва в передмісті Ліґоньєра для середнього класу, де більшість людей досі їздили на американських машинах і поїздку в «Макдональдз» називали «вечерею в ресторані».