Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Арнольд Річард Каннінґем? — запитав один з них.

— Так, це я, — спокійно відповів Арні. — Я перевищив швидкість?

— Ні, синку, — відказав інший поліцейський. — Але все одно в тебе отакенні неприємності.

Перший коп ступив крок уперед — чітко, наче кадровий військовий.

— Я маю оформлений за всіма вимогами закону документ, що дає право обшуку цього «крайслера-імперіала» тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року випуску ім’ям народу штату Нью-Йорк, Співдружності Пенсильванія та Сполучених Штатів Америки. І надалі…

— Та все, довбану тему розкрито, хіба ні? — спитав Арні. У спині спалахнув тупий біль, і він ухопився обома руками за поперек.

Очі в копа злегка розширились від того, що малий перед ним раптом заговорив старечим голосом, але він продовжив:

— І надалі конфіскувати будь-яку контрабанду, знайдену під час цього обшуку, ім’ям народу штату Нью-Йорк, Співдружності Пенсильванія та Сполучених Штатів Америки.

— Гаразд, — мовив Арні. Усе, що відбувалося, було якимось нереальним. Сині спалахи сплутано блимали. На них озиралися люди, що проїжджали повз у своїх автомобілях, але він відчув, що не хоче відвертатися, не хоче ховати обличчя, і від цього на душі ставало якось легше.

— Синку, віддай ключі, — сказав один з копів.

— А може, ти їх сам візьмеш, гівняр такий? — відповів йому Арні.

— Малий, ти тільки шкодиш собі, — промовив поліцейський, однак помітно було, що він вражений і трохи переляканий; на кілька секунд голос став глибшим, грубішим, і він заговорив голосом людини, на сорок років старшої і дуже загартованої — і близько не схожої на малого чахлика, якого він бачив перед собою.

Він нахилився, витяг ключі, й троє копів негайно попрямували до багажника. «Вони знають», — смиренно подумав Арні. Принаймні це не пов’язано з одержимістю Джанкінса Бадді Реппертоном, Канючі Велчем та іншими (принаймні напряму не пов’язано, обережно виправив він сам себе); це пахне добре спланованою й добре координованою операцією проти контрабандистської діяльності Вілла між Лібертівіллем та Нью-Йорком і Новою Англією.

— Синку, — сказав один з копів, — ти не хочеш відповісти на декілька запитань чи заяву зробити? Якщо думаєш, що міг би, я просто зараз зачитаю тобі твої права.

— Ні, — спокійно мовив Арні. — Мені нема чого сказати.

— Ти міг би значно полегшити собі життя.

— Це примушування, — самими губами всміхнувся Арні. — Думайте, що говорите, бо зробите собі у справі велику жирну дірку.

Коп почервонів.

— Хочеш поводитись як засранець — діло твоє.

Багажник «крайслера» відчинили. Витягли звідти запаску, домкрат і кілька коробок запчастин: пружин, гайок, болтів і подібного. Один із копів майже повністю заліз усередину, назовні стирчали тільки ноги, обтягнуті синьо-сірою тканиною штанів. На якусь мить в Арні зажевріла надія, що вони не знайдуть потайника, але він відкинув цю думку — надто вже дитинною вона була, а цю частину себе він волів би зараз спалити, бо вона йому тільки болю завдавала, і більш нічого. Усе вони знайдуть. І що швидше знайдуть, то швидше скінчиться ця бридезна сцена при дорозі.