Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ще раз їм нагадайте, що взяти його треба на північному сході від Мідлтауна, і квитанцію за сплату переїзду нехай долучать до речових доказів.

— Вас зрозумів.

Мерсер причепив мікрофон до панелі й ледь помітно всміхнувся.

— Щойно він перетне межу Нью-Йорка, то вже не лишиться жодних питань, федеральний це злочин чи ні. Але ми однаково знімемо вершки. Чим не краса?

Джанкінс не відповів. У всьому цьому не було нічого красивого — від Дарнелла з його аспіратором до дула пістолета в роті у батька Мерсера, — абсолютно нічого красивого в цьому не було. Джанкінса переповнювало моторошне відчуття неминучості, відчуття, що все бридке на цьому не скінчилось, а тільки починається. Він мав таке враження, ніби вже до половини прочитав страшну оповідь, яка може виявитися занадто жахливою і йому не стане сил дочитувати до кінця. Та тільки закінчити її йому доведеться, хіба ні? Так.

Жаске відчуття, жаска картинка не полишали його: першого разу, коли він розмовляв з Арні Каннінґемом, перед ним була людина, що тоне, а вдруге, коли він з ним розмовляв, утоплення відбулося — і він говорив з трупом.

Хмари понад заходом штату Нью-Йорк розійшлися, і в Арні трохи поліпшився настрій. Завжди було приємно опинитися подалі від Лібертівілля, якнайдалі від… від усього. Навіть знаття про те, що в нього в багажнику контрабанда, не могло згасити його піднесення. І принаймні цього разу там лежала не наркота. Десь далеко на краєчку свідомості — майже не розпізнана, але присутня — ледь жевріла лінива думка про те, що все було б інакше і його життя б змінилося, якби він просто викинув ті сигарети й поїхав собі далі. Якби він просто залишив позаду весь цей депресивний безлад.

Але, звісно, він цього не зробить. Покинути Крістіну після того, як він стільки в неї вклав, авжеж, було неможливим.

Він увімкнув радіо й почав підспівувати пісеньці, яку саме крутили. Сонце, ослаблене груднем, та, попри це, зовні бадьоре, повністю прорвало заслін, і Арні розплився в широчезній усмішці.

Так він і усміхався, коли на сусідній смузі з ним порівнялося патрульне авто поліції. Гучномовець угорі заспівав:

— Увага, автомобіль «крайслер»! Зупиніться! «Крайслер», зупиніться!

Арні глянув ліворуч, і усмішка сповзла з його губ. На нього дивилася пара сонячних окулярів. Копівських окулярів. Страх, що охопив його тієї миті, був сильнішим, ніж будь-яке інше почуття — і то був страх не за себе. У роті враз пересохло. Мозок запрацював з таким прискоренням, що від думок тільки перед очима мигтіло. Внутрішнім зором він побачив, як втискає педаль газу в підлогу та втікає. І, можливо, він пішов би на це, якби сидів за кермом Крістіни… але то була інша машина. Він побачив, як Дарнелл каже йому: «Коли тебе зловлять із сумкою, це буде твоя сумка». Але найбільше він бачив Джанкінса. Джанкінса з його пронизливими карими очима. І розумів, що це справа його рук.

Він бажав Рудольфу Джанкінсу смерті.

— «Крайслер», зупиніться! Я говорю не для того, щоб свій голос почути! Негайно гальмуйте!

«Нічого не можна казати», — не до слова подумав Арні, з’їжджаючи на аварійну смугу. Яєчка в нього зіщулювалися, у шлунку шалено крутило й мутило. У дзеркалі заднього огляду він бачив свої очі за скельцями окулярів, вибалушені, з зупиненим від страху поглядом — але не за себе. Не за себе. За Крістіну. Він боявся за Крістіну. Боявся того, що вони можуть з нею зробити.

Уражений панікою розум прокрутив перед ним калейдоскоп сплутаних картинок. Заява на вступ у коледж зі словами «ВІДМОВИТИ — ЗЛОЧИНЕЦЬ» у вигляді штампу. Тюремні ґрати, воронована сталь. Суддя, що нахиляється з-за свого столу, його обличчя, біле й обвинувачувальне. Кремезні бандюгани-педрили на тюремному дворі в пошуках свіжого м’ясця. Крістіна, що їде на конвеєрній стрічці під прес на звалищі старих автомобілів позаду гаража.

Та потім, коли він зупинив «крайслер» і припаркував його, машина поліції штату загальмувала біля нього збоку (а інша така сама, вигулькнувши, неначе за помахом чарівної палички, стала перед ним), нізвідкіля прийшла думка, сповнена холодної втіхи: «Крістіна може подбати про себе сама».

Інша думка вигулькнула, коли копи повиходили зі своїх машин і прямували до нього, один — з ордером на обшук у руці. Ця думка теж з’явилася наче й нізвідки, але відлунювала шорстким старечим голосом Роланда Д. Лебея:

«І про тебе вона подбає, малий. Усе, що від тебе треба, — вірити в неї, і вона про тебе попіклується».

Арні відчинив дверцята машини й вийшов за секунду до того, як їх зміг відчинити хтось із копів.