Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Тобі ввижається, — гарячково відказав Арні. — Багато ввижається.

— Той сморід був там. І є ще багато всякого. Іноді твоє радіо не ловить нічого, крім тої станції зі старими піснями…

Знову спалах у його очах, і лівий кутик рота ледь помітно сіпнувся.

— А іноді, коли ми обнімаємося й цілуємося, вона глухне, так, неначе їй це не подобається. Неначе машині це не до вподоби, Арні.

— Ти засмучена, — зі зловісною категоричністю констатував він.

— Так, я засмучена, — і вона розплакалася. — А ти ні? — Сльози повільно потекли цівками по її щоках. «Арні, я думаю, це кінець наших стосунків… я любила тебе, але здається, усе скінчено. Я справді так думаю, і мені від цього дуже сумно й дуже шкода». — Твої стосунки з батьками перетворилися на… на табір збройного протистояння, ти возиш бозна-що в Нью-Йорк і Вермонт за дорученням тієї товстої свині Вілла Дарнелла, а та машина… та машина…

Вона більше не могла говорити. Її голос кудись випарувався. Вона впустила пакунки й наосліп нагнулася, щоб їх попідбирати. Проте, виснажена й розплакана, заледве спромоглася їх переворушити. Він нахилився допомогти, але вона його грубо відштовхнула.

— Не чіпай! Я сама зберу!

Він випростався, блідий і рішучий. На обличчі задерев’янів вираз люті, але очі… о, ті очі здалися Лі розгубленими.

— Гаразд, — сказав він, згрубілим тепер уже від власних сліз голосом. — Добре. Об’єднуйся з ними всіма, якщо хочеш. Сідай у сідло й скачи з усіма тими іншими гівнярами. Кому яке, у сраці, діло? — Він судомно вдихнув повітря, і з його грудей вирвався один-єдиний ображений схлип, поки він не встиг грубо ляснути себе по губах рукою в рукавичці.

Спиною вперед він рушив до машини; наосліп витягнув руки позад себе, намацуючи «плімут», і Крістіна була на місці.

— Ти головне пам’ятай, що ти божевільна! Геть з котушок злетіла! Іди, грай у свої ігри! Ти мені не потрібна! Мені ніхто з вас не потрібен!

Його голос зірвався на тонкий крик, що лунав у диявольській злагоді з вітром:

— Ти мені не потрібна, іди нахуй!

Він побіг до дверцят водія, але послизнувся і схопився за Крістіну. Вона була поряд, і він не впав. Він заліз у машину, заревів двигун, спалахнули сліпучим білим сяйвом фари, і «фурія» рушила вперед, розкочуючи задніми шинами сніговий туман.

Сльози градом полилися з очей, поки вона стояла й дивилася на задні фари, що зменшилися до круглих червоних крапок і, блимнувши, щезли з очей, коли машина завернула за ріг. Розкидані пакунки лежали біля її ніг.

І раптом біля неї опинилася мати, у безглуздому вбранні: відкритий плащ, зелені гумові чоботи й синя фланелева сорочка.

— Сонечко, що сталося?

— Нічого, — схлипнула Лі.

Я ледь не померла, удавившись, я чула запах, який наче йшов зі свіжорозритої могили, і я думаю… так, я думаю, що та машина чомусь жива… і щодень стає живіша. Я думаю, вона ніби якийсь кошмарний вампір, тільки висмоктує він розум Арні. Його розум і дух.