Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Так, усе це звучало надзвичайно правдоподібно. Та так воно й було. Якщо не брати до уваги те, що в очах в Арні щось відбувалося. Там бушувало щось несамовите, не зовсім брехня, проте… пошук логічного обґрунтування? Умисне відвертання від правди?

— Арні, — мовила вона, — я втомилася, у мене болять груди, голова болить, і сил вистачить лише на те, щоб сказати це один раз. Ти вислухаєш?

— Якщо це про Крістіну, то не марнуй слів, — на його обличчі знову відбився той упертий ослячий вираз. — Звинувачувати її — маячня, і ти прекрасно це знаєш.

— Так, я знаю, що це маячня, і знаю, що марную слова, — сказала Лі. — Але я прошу тебе вислухати.

— Я вислухаю.

Лі глибоко вдихнула повітря, не звертаючи уваги на те, що в грудях тягнуло. Вона поглянула на Крістіну, видихнувши струмочок білої пари в товсте запинало снігопаду, але швидко відвела погляд. Тепер уже габаритні вогні були схожі на очі: жовті очі рисі.

— Коли я вдавилася… коли я задихалася… панель приладів… лампочки на ній змінилися. Вони змінилися. Вони були… ні, так далеко я заходити не буду, але вони були схожі на очі.

Він розсміявся — коротко реготнув у холодне повітря. У будинку відтулили штору, хтось визирнув надвір, а потім штора знову опустилася.

— Якби той автостопник… той хлопець, Ґоттфрід… якби не він, Арні, я б померла. Я би померла. — Вона зустрілася з ним очима й повела далі. «Один раз, — сказала вона собі. — Я маю сказати це тільки один раз». — Ти розказував мені, що перші три роки в ЛСШ працював у кафетерії. Я бачила на дверях кухні плакат з прийомом Гаймліха. Ти, напевно, теж його бачив. От тільки до мене, Арні, ти його не застосував. Ти готувався поплескати мене по спині. А це не допомагає. Я в Массачусеттсі працювала в ресторані, і перше, чого там навчають, ще до того, як показують прийом Гаймліха, — що плескати по спині людину, яка вдавилася їжею, не допомагає.

— Що ти хочеш сказати? — спитав він тонким голосом, наче йому раптом забракло повітря.

Вона не відповіла, просто подивилася на нього. Він подивився їй у вічі лише на секунду, а потім його погляд — сердитий, спантеличений, замалим не зацькований — метнувся вбік.

— Лі, люди забувають. Ти права, я повинен був його застосувати. Але якщо ти проходила той курс, то знаєш, що його можна й до себе застосувати. — Арні сплів обидві руки в кулак з великим пальцем догори й натиснув на свою діафрагму, щоб продемонструвати метод у дії. — Просто зопалу люди забувають…

— Так, забувають. А ти в тій машині, схоже, багато всього забуваєш. Наприклад, про те, як це — бути Арні Каннінґемом.

Арні похитав головою.

— Лі, тобі потрібен час, щоб подумати. Тобі потрібен…

— Це саме те, що мені не потрібно! — вигукнула вона з таким лютим запалом, якого сама від себе в тому стані не сподівалася. — Я в житті не стикалася ні з чим надприродним… я ніколи навіть не вірила в таке… але тепер я не знаю, що відбувається, зокрема і з тобою. Арні, вони були як очі. А пізніше… по всьому… був запах. Жахливий, гнилий сморід.

Він сахнувся від неї.

— Ти розумієш, про що я говорю.

— Ні. Ані найменшої гадки не маю.

— Ти так підскочив, наче тобі диявол вухо крутнув.