Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Джанкінс востаннє прогулянковим кроком пройшовся довкола Крістіни.

— Достобіса файна реставрація, — повторив він. І впритул подивився на Арні. — Чому ви не написали заяву?

Арні зітхнув — тихо, протягло і тремтливо.

— Бо я думав, що це вже кінець, — сказав він. — Я думав, вони відчепляться.

— Ага, — кивнув Джанкінс. — Я теж подумав, що причина в цьому. Добраніч, синку.

— Добраніч.

Джанкінс рушив на вихід, розвернувся, підійшов знову.

— Подумай про це, — сказав він. — Ти справді на чорта схожий, розумієш, про що я кажу? У тебе чудова дівчинка. Вона хвилюється за тебе, і їй погано на душі через те, що сталося з твоєю машиною. І тато за тебе переживає. Я це навіть по телефону зрозумів. Подумай і зателефонуй мені, синку. Тобі спатиметься краще.

Арні відчув поза губами якесь тремтіння, щось маленьке й слізне, щось болюче. Карі очі Джанкінса були добрими. Він розтулив рота — лише Богу відомо, що могло зірватися з його губ, — і тут його в спину вдарив страхітливий больовий розряд, змушуючи раптом випростатись. Це також справило ефект ляпаса під час істерики. Арні знову стало спокійніше, у голові проясніло.

— Добраніч, — повторив він. — Добраніч, Руді.

Ще секунду Джанкінс стурбовано дивився на нього, а потім пішов.

Арні всього трясло. Дріж почався в руках, піднявся вгору до ліктів, а потім зненацька виявилося, що він скрізь. Він наосліп ухопився за ручку дверцят, знайшов її нарешті й прослизнув у Крістіну, у втішні запахи машини та свіжої оббивки сидінь. Арні повернув ключ системи кондиціонування, спалахнули лампочки на панелі, і він навпомацки пошукав ручку радіоприймача.

А тимчасом його погляд упав на шкіряний язичок із витавруваними на ньому літерами Р. Д. Л., що гойдався на ключі, і спогад про той сон наринув на нього з раптовою несамовитою силою: гнилий труп, що сидів на тому місці, де тієї миті був він; порожні очниці, що витріщалися у вітрове скло; кістки пальців, що стискали кермо; порожній вишкір зубів черепа, поки Крістіна налетіла на Канючі Велча, а радіо, налаштоване на хвилю WDIL, грало «Останній поцілунок» Дж. Френка Вілсона і «Кавалерів».

Раптом йому стало погано — почало нудити. Нудота затріпотіла хворобливо у шлунку й глибоко в горлі. Арні виборсався з машини й стрімголов побіг у туалет, а кроки гупанням віддавали у вуха. Він ледве-ледве встиг. Усе струменем вирвалося вгору; він блював знову і знову, аж поки вже не лишилося нічого, крім кислої слини. Перед очима танцювали вогники. У вухах дзвеніло, а м’язи живота втомлено пекли болем.

Він поглянув на своє бліде змучене обличчя в поплямованому дзеркалі, на темні кола під очима, рідке пасмо волосся, прилипле до лоба. Джанкінс мав рацію. Він схожий на чорта.

Зате всі прищі зникли.

Він божевільно розреготався. Він не віддасть Крістіни, хай там що. То було єдине, чого він не зробить. Він…

І тут потік думок перервав новий напад блювоти, от тільки цього разу нагору вже нічого не піднялося: були тільки розривні спазми, сухі потуги й знову той електричний присмак слини в роті.

Йому необхідно було поговорити з Лі. Отак раптово стало необхідно поговорити з Лі.

Він увійшов у кабінет до Вілла, де тишу порушувало тільки постукування таймера, пригвинченого до стіни, що відраховував нові хвилини. Номер Кеботів він набрав з пам’яті, але двічі помилився, бо пальці жахливо тремтіли.