Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ого, як офіційно! Я цього не витримаю! Звіть мене Руді, добре?

— Так, — усміхнувся Арні. — Чим я можу допомогти, Руді?

— А знаєте, це дивно, — Джанкінс присів навпочіпки, щоб роздивитися фари з боку водія. Задумливо постукав по одній з них кісточками, а потім, з удаваною неуважністю, провів пальцем по напівциркулярному металевому верху фари. Його плащ на мить зібгався на забризканому мастилом бетоні підлоги, та потім він підвівся. — Нам надходять звіти про всі події такого штибу… я маю на увазі те, як рознесли вашу машину.

— Ой, та ну, вони її не рознесли насправді, — Арні вже почувався, немов на канаті, тож знову торкнувся Крістіни. Її масивність, її реальність неначе знову його заспокоїли. — Ну тобто, вони намагалися, але їм не надто добре це вдалося.

— Добре. Я не дуже володію сучасною термінологією. — Джанкінс розсміявся. — Але нехай. Коли мені на стіл ліг звіт, знаєте, що я сказав? «А де фотографії?» Ось що я сказав. Подумав, що недогледіли, розумієте? Тому я зателефонував у лібертівілльський відділок, але мені відповіли, що фотографій нема.

— Ні, — підтвердив Арні. — Дитині мого віку не дають нічого, крім страхування відповідальності, ви ж знаєте. Та й у цій страховці мінімальна сума, якої не відшкодують, — сімсот доларів. Якби в мене було нормальне страхування, я б зробив багато знімків. Але оскільки його в мене нема, то навіщо було? Для пам’ятного альбому вони мені явно були непотрібні.

— Та звісно, я розумію, — сказав Джанкінс і рушив неквапом до багажника, вишуковуючи очима бите скло, подряпини, провину. — Але знаєте, що мені ще здалося дивним? Ви навіть не написали заяву про злочин! — Він здійняв погляд карих допитливих очей на Арні, уважно на нього подивився і всміхнувся, фальшиво-збентеженою усмішечкою. — Навіть не повідомили про нього! «Ха, — подумав я. — Фігня виходить! А хто ж повідомив?» Батько хлопця, сказали мені. — Джанкінс похитав головою. — Скажу я вам, Арні, що я цього не розумію. Хлопець собі зад надриває, щоб відреставрувати стару машину до такого вигляду, аби вона коштувала дві, а може, і всі п’ять тисяч доларів, а тут приходять якісь поци й розфігачують її повністю…

— Я ж вам сказав…

Руді Дженкінс здійняв руку й чарівливо всміхнувся. На якусь дивну секунду Арні подумав, що він зараз скаже «мир», як це іноді робив Денніс, коли в них доходило до сварки.

— Пошкоджують її. Даруйте.

— Нічого, — кивнув Арні.

— Хай там як, за словами вашої дівчини виходить, що один зі зловмисників… ну, випорожнився на панель приладів. Я б собі подумав, що ви дико розлючені. Я б собі подумав, що ви написали заяву.

З цими словами усмішка з його обличчя зійшла повністю, і Джанкінс глянув на Арні серйозно, навіть суворо.

Холодні сірі очі Арні зустрілися з карими очима Джанкінса.

— Лайно стирається, — зрештою мовив Арні. — А хочете дещо знати, містере… Руді? Хочете, я вам щось розкажу?

— Так, синку.

— Коли мені було півтора року, я добрався до виделки й подряпав антикварне бюро, на яке моя мати відкладала гроші років так, мабуть, із п’ять. Назбирала з грошей на шпильки, так вона сказала. А я за дуже короткий проміжок часу подер його ледь не на клапті. Звісно, я не пам’ятаю, але вона каже, що просто сіла на підлогу й розридалася. — Арні злегка всміхнувся. — Аж до цього року я не міг уявити, щоб моя мати таке робила. А тепер можу. Дорослішаю, мабуть, вам так не здається?

Джанкінс прикурив сигарету.

— Арні, я чогось не розумію? Бо поки що я не бачу суті.

— Вона сказала, що краще б я в підгузках ходив до трьох років, ніж такого накоїв. Тому що лайно стирається, сказала вона. — Арні всміхнувся. — Його змиваєш в унітаз, і все, нема.