Лоліта

Шерва, Олег

Шерiдан, Агнеса

Шленкер, Лєна

Поема, суща поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес"

(її!) в живiй альтанцi iмен, пiд почесною вартою троянд, яка стоїть нiби

казкова царiвна мiж двома фрейлiнами! Прагну проаналiзувати лоскiт

захоплення, що я його вiдчув у становому хребтi на знак того iменi серед

iнших iмен. Що тут хвилює мене - до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що

їх проливають поети й закоханi) - що саме? Нiжна анонiмнiсть пiд чорним

мереживом мантiлiї ("Долорес")? Абстрагованiсть пересуву в позицiї iм'я та

прiзвища, яка чимось нагадує пару довгих шкiрянок або маску? Чи в цьому

словi "маска" криється розв'язка? Або завжди є насолода в мереживнiй таїнi,

в струменiючiй вуалi, крiзь яку очi, знайомi тiльки тобi, обранцевi,

мимохiдь усмiхаються тiльки тобi одному? А крiм того, я можу так яскраво

уявити собi решту цього барвистого класу навколо моєї димчасто-рожевої,

долоружової голубки. Бачу Грацiю Анджель та її стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку

та її вiдсталу ногу; Кларка, змореного онанiзмом; Дункана, смердявого

блазня; Агнесу з її погризеними нiгтями; Вiолу з вугруватим обличчям i

пружним бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що

дає себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку та крадiя; Флейшмана,