Лоліта

Позаяк менi вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i

правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся

змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене

призначеної менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de

vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на чаї в Парижi, - а

малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному краї, i я не мiг би

пригадати, чи я помiтив її якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу,

бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка

змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку моєї коханої) вiдмовив менi в

попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й

обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно

було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським

допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, 22-го вересня 1952-го року,

коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з

яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь

ритчин друзяка, проводжуючи її додому, "заблював як собака" сходи пiд'їзду.

Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ґречну

версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, що прийшли з тою

благословенною поштою - певно вiд ритчиної матерi, доволi неврiвноваженої

дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних