Лоліта

з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не

показувати, животiла - здається, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де

я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж

її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй в'язницi. Вона

поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй

лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за

словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було

насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером

Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її

нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Новий Йорк,

знову на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через

який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року.

Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там моє перебування з

Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та її викрадача, я вступив

у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацiї i

врятувати хоча б гербарiй минулого: souvenir, souvenir, que me veux-to?

Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на

картку з проханням резервувати номер з двома лiжками та ванною, професор

Гамбургер негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято.

Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванної з чотирма лiжками, та вона вряд