Лоліта

найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й

закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала

тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" - так незнайомця

безбарвно прозвали - все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О,

Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз!

Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок,

внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською

значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я

накреслив теорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього

чудовнiшого щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi

кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих

властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки речовий свiт, але й власне

єство, вiд чого складається стале взаємовiдношення мiж двома пунктами:

майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед

наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також

помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету,

вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали

квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд

дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку.

В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв,