Скотоферма

— Товариші, ну, послухайте хоч ви, товариші! — зарепетували у відчаї тварини, звертаючись до двох коней, які тягли фургон. — Схаменіться, товариші! Ви ж везете на смерть вашого брата!

Та дурні тварі були надто затуркані, щоб усвідомити те, що відбувається, і лиш у відповідь прищулили вуха та пришвидшили крок. Хтось був запропонував забігти їм наперед й зачинити залізні ворота, та пізно — за мить фургон уже проминув їх і виїхав на проїжджий тракт. Голова Боксера так і не з’явилася в задньому віконці.

А ще через три дні на фермі було оголошено, що він помер у ветеринарній лікарні у Віллінгдоні, незважаючи на всі зусилля, яких було докладено для врятування йому життя. Сам Крикунець, котрий, за його словами, не відходив від постелі хворого до останнього подиху, з’явився, щоб сповістити сумну звістку.

— Я зроду ще не бачив нічого зворушливішого, — мовив Крикунець, витираючи ратицею набіглу на око сльозу. —Я особисто не відходив від нього до останньої хвилини! Про що ми тільки не встигли поговорити! Та коли сили вже остаточно почали залишати його, він поманив мене копитом і прошепотів мені на вухо, ось на це саме вухо, товариші: «Як жаль, що я так і не побачу нашого вітряка в дії! Тож уперед, уперед, товариші! — додав він. — Вперед в ім’я Великого Бунту! Хай живе Скотоферма! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий». Це були його останні слова, товариші, — знову схлипнув Крикунець.

Зненацька вираз його писку враз змінився. Він перестав бігати по помосту, зупинив верткого хвостика й своїми гострими чорними очицями пильно оглянув присутніх.

До нього дійшли, мовляв він далі, ті нерозважливі й злісні чутки, що їх хтось поширював на фермі після евакуації Боксера. Хтось зауважив, що на фургоні, яким відвозили Боксера, було написано слово «Бойня», і одразу зробив скоростиглий висновок, що Боксера відправляють на шкуродерню. Просто неймовірно, товариші, просто неймовірно, що серед нас можуть бути такі наївні тварини.

— Як треба не знати товариша Наполеона, — обурено вигукнув він і знову, крутячи хвостиком, забігав по помосту, — як треба вміти не розуміти свого геніального Вождя, найкращого друга і батька всіх тварин, що хоч на мить припустити щось подібне! А пояснення — ось воно, товариші. До того, як цей фургон придбала ветеринарна лікарня, він і справді належав шкуродерові Альфреду Сіммонсу, давно покійному. А що в лікарні й досі не здогадалися замалювати старі надписи, то при чому тут ми з товаришем Наполеоном? Тепер, сподіваюся, товариші, вам усе ясно?

Як тільки все з’ясувалося, всі тварини зітхнули з величезним полегшенням. А коли Крикунець з усіма подробицями змалював, з якою гідністю прощався із життям Боксер, оточений загальною про нього турботою, які рідкісні медикаменти він одержував, оплачені Наполеоном, не глядячи, у них зникли останні сумніви, і смуток, що від них пішов їх бойовий друг і товариш, одразу полегшав від думки, що умер він щасливим.

Найближчої неділі на ранкову Асамблею з’явився Наполеон, який виступив з короткою поминальною промовою на честь Боксера.

— На жаль, — сказав він, — з технічних причин ми не можемо привезти назад останки нашого дочасно померлого товариша й поховати їх із належними почестями на фермі, але я вже наказав сплести із листя того лавру, що росте в нашім саду, великий лавровий вінок, який буде покладено на могилу товариша Боксера. Більш того, — провадив далі Наполеон, — в належний час на честь небіжчика свинями буде влаштовано спеціальний поминальний банкет. Я хочу закінчити цей свій виступ, товариші, цитатами із висловлювань покійного товариша Боксера, з якими він не розлучався все життя: «Я працюватиму ще краще», любив повторювати товариш Боксер. А ще він завжди говорив: «Товариш Наполеон завжди правий». Думаю, я не помилюсь, коли висловлю припущення, що ці світлі думки покійного товариша стануть у нас крилатими фразами, які завжди будуть у всіх на устах.

В день, призначений для банкету, зранку приїхав із Віллінгдона бакалійний фургон і привіз великий дерев’яний ящик, який тут же було занесено до садиби. Коли стемніло, звідти на всю ферму долунали звуки співу, дедалі гучнішого і незграйнішого. Потім спів узагалі припинився, з відкритих вікон у ніч полетіли хрипкі лайливі вигуки й звуки глухих ударів, супроводжувані лютими зойками та верещанням. Схоже було, що там зчинилася жорстока бійка. Десь близько півночі весь дім немов струснуло від брязкоту розбитого скла, після чого світло в усіх вікнах умить погасло. До полудня наступного дня ніхто із свиней не з’являвся на дворі ферми, де з самого ранку пішла гуляти чутка, що напередодні свинота купила собі цілий ящик віскі, невідомо де роздобувши гроші.

Минали роки. Приходили й відходили весни й осені, пролітали короткі тваринячі життя. Настав день, коли на фермі вже не залишилося майже нікого, хто пам’ятав би старі часи Великого Бунту, крім хіба що Конюшини, Бенджаміна, крука Мойсея та кількох свиней.

Померла коза Муріелла; не було вже ні Джессі, ні Блубелли, ні Пінчера. Помер і пан Джоунс — він віддав богові душу десь далеко в лікарні для алкоголіків. Сніжка було забуто. Ніхто вже не згадував і Боксера, крім хіба що тих старожилів, які знали його особисто. Конюшина перетворилася на геть стару кобилу; коліна в неї насилу згиналися, очі весь час закисали. Вона досягла пенсійного віку ще два роки тому, та на пенсію ніхто із тварин насправді ніколи й не виходив. Розмови про те, щоб виділити тваринам — ветеранам праці окремий випас за фруктовим садом, давно припинилися. Наполеон став тепер дебелим кабаном вагою в десять пудів. Крикунець так розплився, що міг насилу розплющити очиці. Тільки старий Бенджамін майже не змінився, хіба що посивів на храпу, а після смерті Боксера ще більше спохмурнів і замкнувся в собі.

На фермі тепер мешкало значно більше тварин, хоч приріст виявився і не таким великим, як було сподівалися одразу після Великого Бунту. Та й для багатьох народжених в останні роки сам Великий Бунт був далекою легендою, відомою лиш із переказів, а ті, кого було куплено за межами Скотинячого хутора, зроду й не чули про нього, аж поки не прибули сюди. Крім Конюшини, на фермі тепер працювали ще три конячки. Це були чесні створіння, сумлінні працівники й хороші товариші, але дурніші за дурних. Жодній з них не вдалося піти в опанування абетки далі літери «Б». Вони покірно слухали все, що їм розповідали про Великий Бунт та основні принципи скотинізму, а надто, коли чули про них від Конюшини, до якої ставилися з дитинною пошаною, але повторити почуте власними словами ніколи не могли.

Рівень життя на фермі значно підвищився, всюди панували сувора дисципліна й порядок, навіть площа господарства зросла після купівлі у пана Пілкінгтона із Лисячого гаю двох вигонів. Кінець кінцем успішно завершилося будівництво вітряка, крім якого на фермі працювали тепер і віялка, і елеватор; виросли нові клуні і кошари. Пан Хитрик купив собі нову бідарку. Щоправда, електрифікація ферми так і не відбулася. На вітряку мололи пшеницю, що забезпечувало фермі непогані прибутки. Розпочато було побудову ще одного потужного вітряка, де обіцяли поставити динамо-машину, але про вигоди, вимріяні колись Сніжком, як то — стайні з електричним освітленням й водогін з гарячою та холодною водою, тиждень з трьома трудоднями тощо — тепер уже ніхто і не згадував. Наполеон у своїх теоретичних працях вщент викрив реакційну суть подібних ідей, геть ворожих самому духові скотинізму. «Справжнє щастя, казав він, полягає в героїчній праці всіх й особистій невибагливості кожного».

Часом навіть здавалося, що, хоча ферма багатшає, достаток цей аж ніяк не поширюється на самих тварин — крім, звичайно, свиноти та собачні, що розплодилися на Скотинячому хуторі, як ніхто. І не можна було сказати, що свині й собаки по-своєму не працювали. Саме на їхніх плечах, як невтомно пояснював Крикунець, лежали нескінченні обов’язки щодо контролю над економікою та повсякденного керівництва. В чому саме полягали ці нескінченні обов’язки, було для більшості темних і затурканих тварин цілковитою загадкою, і вони лиш понуро мовчали, киваючи головами, коли Крикунець знову і знову пояснював їм, скільки напруженої праці вимагає від свиней щоденне складання «зведень», «звітів», «протоколів», та «записок». Вони являли собою величезні, густо списані аркуші паперу, що спалювалися в печах, як тільки їх було списано. Від цієї роботи, нагадував Крикунець, залежить не лише добробут, але й саме існування ферми. І все ж, ані свині, ані собаки не виробляли своєю працею жодних продуктів харчування, а їхній дедалі численніший колектив незмінно відрізнявся гарним апетитом.

Що ж до решти тварин, то їхнє життя протікало, загалом так, як воно протікало завжди. Вони недоїдали, спали на соломі, пили воду із ставка, надривалися на польових роботах; взимку вони страждали від холоду, влітку від ґедзів. Часом найстаріші, риючись в глибинах пам’яті, намагалися розібратися, краще чи гірше жилося їм в перші дні по Великому Бунту, коли вони щойно звільнилися від тиранії пана Джоунса. Та пригадати до ладу вони не могли. Їм ні з чим було порівняти своє теперішнє життя: єдине, що в них було, це повідомлення Крикунця, який, озброївшись цифрами, переконливо доводив їм, що жити стає дедалі краще, дедалі веселіше. Тварини відчували, що ця проблема нерозв’язана: у всякому разі, в них майже не залишалося часу, щоб розмірковувати на такі теми. Тільки старий Бенджамін, який мав міцну пам’ять, переконано заявляв, що, скільки він пригадує, життя ніколи не було ні гіршим, ні кращим, бо й не може бути іншим, ніж є: голод, злигодні, розчарування, казав він, ось незмінний закон життя.

І все-таки надія не залишала тварин. Більш того, ні за яких обставин вони ні на мить не втрачали солодкого почуття своєї обраності і навіть своєї винятковості. Адже, як не кажіть, ні в усій їхній окрузі, навіть в усій Англії не було іншої скотоферми, якою б і володіли, і керували самі тварини. Жодне з них, від малят до новоприбулих, куплених на фермах за десять і двадцять миль від Скотинячого хутора, — не забували про честь, яка випала на їхню долю. І при самих лише звуках рушничного салюту, при самому вигляді зеленого прапора, що майорів над їхніми головами, їхні серця сповнювалися неминущих гордощів, а думками вони поверталися до тої далекої героїчної роботи в підпіллі, до драматичних подробиць Великого Бунту й повалення тиранії пана Джоунса, написання Семи Заповідей, великих битв, у яких двоногі агресори зазнали нищівної поразки. Мрії про світле майбутнє, що живили їхніх пращурів, продовжували жити і в душах нащадків. Віра Республіки Тварин в провіщене старим пророком Мером, коли зелені лани Англії вже не топтатимуть людські ноги, не вмирала. Рано чи пізно, але цей час настане, байдуже, коли це буде — за життя нині сущих тварин чи вже після їхньої смерті, але день остаточної перемоги неодмінно прийде. І хоча ніхто б з них не наважився заспівати вголос «До бидла Англії», всі мешканці ферми знали не лише мелодію гімну, але й усі його слова, тож, можливо, дехто й мугикав його собі під ніс, коли нікого не було поруч. Так, життя їхнє було важке, і далеко не всі їхні сподівання справдилися, але вони усвідомлювали, що відрізняє їх від двоногих тиранів; якщо їм і доводилося тяжко працювати, то принаймні на самих себе. Ніхто з них не ходив на двох ногах. Ніхто не називав іншого «Хазяїн». Всі були рівні.

Якось на початку літа Крикунець наказав овечкам іти за ним й повів усю отару у віддалений кінець ферми, густо порослий молодим березняком. Під наглядом Крикунця овечки провели там цілий день, поскубуючи молоді пагони. Під вечір отара, було, рушила до ферми, але всім вівцям було велено залишатися на місці, з огляду на гарну погоду. Так вони провели в березняку цілий тиждень, протягом якого їх не бачив ніхто з решти тварин. Із ранку до вечора із ними невідступно був Крикунець.

— Ми з ними розучуємо нову пісню, — пояснив він, — тож краще, хай, ніхто не заважає.