Скотоферма

Після того як копито в Боксера нарешті загоїлося, він з іще більшим запалом взявся до роботи. Щоправда, того літа й решта тварин працювали, як каторжні. Крім повсякденної роботи на фермі й відбудови висадженого в повітря вітряка з весни почалося будівництво спецшколи. Часом від непосильних тягарів, які кінь брав на себе, у бідолахи підгиналися ноги, а у шлунку було порожньо, як у каркасі вітряка, але Боксер ні на мить не западав духом. Ні в його словах, ні в його діях не було жодних ознак того, що сили його потихеньку занепадають. Щоправда, придивившись до нього пильніше, можна було помітити й певні зміни: його шкура вже не вилискувала, як раніше, а велетенський круп немов увесь збігся. «То дарма» часом чулося на фермі, «от прийде весна, зійде свіжа травичка, і наш Боксер знову стане, як стій». Та весна прийшла і пішла, а його круп так і не побільшав. Часом, коли на схилі, що вів до кар’єру, він напружував усі свої м’язи, намагаючись протистояти вазі величезного валуна, здавалося, що його тримає на ногах тільки неймовірна сила волі. І в такі хвилини його губи складалися, щоб вимовити слова: «Я працюватиму ще краще», однак йому вже бракувало сил, щоб вимовити їх. Конюшина і Бенджамін ще раз попередили його, щоб хоч трохи додбав про власне здоров’я, але Боксер і вухом не повів. Наближався його дванадцятирічний ювілей, та йому було байдуже: всі його помисли були скеровані на те, щоб устигнути ще до того, як його відправлять на пенсію, натягати вдосталь каміння для відбудови їхнього вітряка.

Та от на початку літа, вже по закінченню трудодня, по фермі пробігла чутка, що з Боксером щось скоїлося. Як і завжди, він залишився того вечора сам-один на схилі, щоб іще до спадсонця встигнути зібрати й дотягти до будівельного майданчику вітряка ще одну купу каміння. Ця чутка виявилася, на жаль, правдивою. За хвилину прилетіли два голуби-поштарі і в один голос протуркотіли: «Боксер упав! Він лежить на правім боці і не може підвестися!»

Добра половина тварин негайно кинулася до пагорба, на якому будувався вітряк. Там, витягши шию і не в силах навіть підвести голову, поміж двох голобель лежав Боксер. Очі його оскліли, на всьому тілі виступили великі краплини поту. Тоненька цівка крові цибеніла із рота. Конюшина, як стояла, так і впала біля нього на коліна.

— Боксере, друже! — залементувала вона. — Скажи, що з тобою?

— Трохи легені підвели, — ледь чутно відказав Боксер. — Та дарма. Думаю, що тепер ви зможете відбудувати вітряк і без мене. Я все ж таки встиг навозити каміння. Так чи інакше, працювати мені залишився всього один місяць. Правду кажучи, я вже рахував дні, коли вийду на відпочинок. Добре було б, коли б і Бенджамінові дозволили піти на пенсію разом зі мною... Кращого приятеля мені й не треба, а він уже теж в літах.

— Зараз тобі потрібна негайна допомога, — відказала Конюшина. — Хто тут прудкіший, друзі? Біжіть якнайшвидше до Крикунця і розкажіть йому, що сталося.

Усі, хто тільки вмів бігати, щодуху кинулися до садиби, щоб повідомити про все Крикунця. Біля Боксера залишились тільки Конюшина і Бенджамін, котрий мовчки ліг поруч із своїм недужим другом, щоб відганяти своїм довгим хвостом набридливих ґедзів. Не минуло й півгодини, як з’явився Крикунець, весь сповнений жалю та співчуття. Він повідомив присутніх, що товариш Наполеон із великою і щирою скорботою сприйняв звістку про нещастя, яке постигло одного із найсумлінніших і найчесніших трударів ферми, й уже домовляється з ким слід, щоб помістити Боксера до найкращої лікарні Віллінгдона. Почувши таке, тварини перезирнулися. Опріч Моллі та Сніжка, ніхто із них зроду не переступав кордонів ферми, і думка, що їхній хворий товариш може опинитися в руках людей, просто покоробила їх. Та Крикунець тут же пояснив їм, що медична допомога, якої надасть Боксерові досвідчений лікар-ветеринар у Віллінгдоні, незрівнянна з тією, яку він може одержати вдома, на фермі, а ще хвилин за тридцять, коли Боксерові трохи полегшало, він так-сяк звівся на ноги й пошкандибав до свого стійла, де Конюшина й Бенджамін уже настелили для нього свіжої соломи.

Наступних дві доби Боксер залишався у стайні. Від Наполеона надійшла кругла пляшечка пахучої, але бридкої на смак рожевої мікстури, яку свині знайшли у ванній кімнаті пані Джоунс, і Конюшина давала її хворому, двічі на день після прийняття їжі. Вечорами, і собі лігши в його стійлі, вона намагалася втішити Боксера розмовою, в той час як Бенджамін відганяв докучливих мух. Боксер у свою чергу переконував Конюшину не брати близько до серця того, що сталося. Коли йому вдасться оклигати, то ще принаймні років зо три він проживе у спокої й достатку, мирно пощипуючи травицю на пасовиську. Уперше в житті в нього буде вдосталь часу для самоосвіти й самовдосконалення. Він ще сподівається, сказав Боксер, що йому таки вдасться ще на цьому світі вивчити до кінця абетку.

Однак Конюшина та Бенджамін могли навідувати Боксера лише увечері, після роботи, а фургон за ним прибув ополудні, коли всі тварини працювали на полі, де під наглядом одного з кабанів прополювали буряки. Тварини були дуже здивовані, побачивши, як від ферми галопом мчить Бенджамін, іржучи не своїм голосом. Ще ніколи вони не бачили його таким схвильованим, не кажучи вже про те, що ніхто доти не бачив, щоб він так кудись поспішав.

— Мерщій, мерщій! — кричав він. — Біжіть-но всі сюди! Вони забирають від нас Боксера!

Навіть не чекаючи дозволу від кабана-бригадира, всі залишили роботу й з усіх ніг майнули до ферми. І справді, на подвір’ї стояв критий фургон, запряжений двома кіньми. На одному боці фургона було щось написано, а на передку сидів шахраюватий на вид чолов’яга в насунутім до самі очі капелюсі. Боксерове стійло було вже порожнє.

— До побачення, Боксере! — хором закричали тварини, обступивши з усіх боків фургон. — Повертайся здоровий! До скорого побачення!

— О йолопи, бевзі! — загорлав на них Бенджамін, розштовхуючи їх та у відчаї б’ючи землю копитом. — Ідіоти! Ви лиш погляньте, що написано на фургоні!

Тварини вмить замовкли і перезирнулися. Муріелла заходилася складати літери в слова. Та Бенджамін відштовхнув її від фургону і серед могильної тиші прочитав:

— «Альфред Сіммонс. Бойня й миловарня. Торгівля шкурами та кістковим борошном. Харч для собак». Невже ви не розумієте, що діється? Вони продали Боксера на шкуродерню!»

Тужливий зойк жаху вирвався водночас у всіх тварин. В цю ж хвилину чолов’яга на передку хльоснув коней батогом, і фургон повільно рушив із двору. Відчайдушно лементуючи, тварини гуртом пішли за ним. Доклавши всіх сил, Конюшина наздогнала його.

— Боксере! Боксере! — закричала вона. — Боксере! Боксере! Боксере!

Певне, той упізнав її голос і з заднього віконця фургона одразу ж висунувся його великий храп, перетнутий білою смугою.

— Боксере! — заволала Конюшина страшним голосом. — Боксере! Вискакуй звідти! Ну, швидше, швидше! Вони везуть тебе на забій!

Усі тварини хором підхопили «Вискакуй, Боксере, вискакуй!», та фургон уже набрав швидкості й одірвався від них. Важко сказати, чи розібрав Боксер, що кричала йому Конюшина, та його храп зник із заднього віконця, і стінки фургона здригнулись від глухих ударів із середини: це Боксер намагався пробити собі шлях на волю. Був час, коли б навіть від одного удару його могутнього копита весь цей фургон розсипався б на друзки, та ба! Невдовзі сили залишили його, і грюкіт копит почав завмирати, поки не припинився взагалі.